Розділ 9 Пастка

Після втечі з ангара Андрій не зводив очей із Марти. Вдень — сидів поруч із її ліжком. Вночі — чергував під дверима палати, мовчки. Навіть коли охорона була подвійною, коли Ігор переконував, що все під контролем — Андрій не вірив. У ньому працювало інше чуття. Поліцейське, собаче, вуличне — назви не мали значення. Важливе було одне: занадто тихо. Занадто гладко.

— Думаєш, він дозволив би нам піти? — запитав Ігор, заходячи в палату й тримаючи в руках роздруківку з останніми зведеннями.

— Барс не грає в доброго копа, — відповів Андрій, не відриваючи погляду від вікна. — Він не йде. Він відходить в тінь, щоб вдарити знову. І готувати щось більше.

І справді, з того моменту, як Барс зник, Київ почав змінюватися. Але не відкрито. Його тінь розповзалась, мов дим — через чиновників, лікарів, бізнесменів. Хтось почав скуповувати мовчання. Інші — перекуповували лояльність. А треті просто зникали. Система оживала, немов звір, якому відірвали лапу, але не пробили серце.

Марта повільно відновлювалася. Її тіло зцілювалось швидше, ніж душа. Вона мовчала, але щоночі, коли думала, що Андрій спить, тихо плакала. Він чув. І кожна сльоза — була ножем у його совість.

Одного вечора вона торкнулася його руки й прошепотіла:

— Якщо вони тебе знайдуть…

— Тоді знайдуть. Але цього разу — я не тікаю. Я йду на них.

Її пальці стиснулись сильніше.

— Не забудь, що я тебе ще чекаю.

Він кивнув. Йому хотілося сказати більше. Але що? Що він сам ледве тримається на ногах? Що ночами бачить мертвого Максима, вибух біля школи, тіні Барса? Що втомився боротись? Не міг. Бо вона трималась тільки тому, що він тримався.

Разом із Ігорем і двома надійними офіцерами, Андрій формував досьє. Те, що починалось як розслідування смерті боксера, перетворилось на велику справу проти організованого криміналітету. Імена, рахунки, фото, зафіксовані розмови. Все лягало в папки. І ці папки ставали небезпечнішими за будь-яку зброю.

Вони мали шанс. Маленький, як шпарина в броньованій стіні. Але шанс.

Саме в цей момент з’явилася Люда. Колишня дівчина Максима. Вона зникла одразу після його загибелі. Ходили чутки, що виїхала за кордон. Або продалась. Але одного вечора вона сама зателефонувала.

— Андрію… Я маю запис. Максим… він зустрічався зі мною того вечора. Я записала все. Там є ім’я. Його справжнє ім’я. Барса. Я не знала, що це важливо. Але… я боюсь. Мене вже шукають.

Він приїхав вночі. Район був тихий — стара забудова, темні під’їзди, жодної душі на вулиці. Занадто ідеально. Андрій перевірив усе: світло, виходи, дах. Усе здавалося нормально. Занадто нормально.

Двері були відчинені.

— Людо?

Відповіді не було. Лише скрип підлоги в глибині квартири.

— Людо!

Він зробив крок. Іще один. Вже тягнувся до кобури, коли щось ударило в потилицю.

Темрява.

Коли очі знову відкрились, у повітрі стояв запах металу й крові. Руки були зв’язані. Ноги — в кайданках. Пульс в голові гудів, наче локомотив.

Перед ним — Пес. Один з найближчих до Барса. Стара школа: жорстокий, мовчазний, з твердим обличчям і порожніми очима.

— Нарешті. Наш герой прокинувся, — проричав він. — Думаєш, якщо Барс поїхав, все скінчилося? Ми — як гідра. Видрубай голову — виросте інша.

— Ви зробили помилку, — прохрипів Андрій. — Ви залишили мене живим.

— Ненадовго, — гаркнув Пес. — Зараз виправимо.

Він підняв ніж. І вже замахнувся…

Та щось різко гримнуло.

Постріли. Крики. Падіння.

Двері вилетіли з петель. У кімнату ввалився Ігор, за ним — група спецназу. Все відбулося за секунди. Андрія витягли, коли Пес вже лежав на підлозі, зі скрученими руками й обличчям, на якому з'явився страх.

— Ми знали, що це пастка, — сказав Ігор, коли Андрій прийшов до тями в машині. — Ми відстежували тебе. Камери, GPS. Просто не могли попередити — боялись, що сполохаємо їх раніше, ніж отримаємо все.

— Люда?

— Жива. Під охороною. Запис вцілів. Барс — офіційно під розслідуванням Інтерполу. Тепер його справжнє ім’я вийде на поверхню. І на довго він не сховається.

Андрій знову сидів біля Марти. Вона прокинулась і довго мовчала. Потім тихо спитала:

— Ти міг не піти туди, правда?

— Міг. Але не захотів.

— І тепер?..

Він подивився на її бліде, але сильне обличчя.

— Тепер у нас є шанс. Не для помсти. Для справедливості. Для тих, кого ще можна врятувати.

Марта усміхнулась. Вперше за довгий час. Не сумно. Не крізь сльози. А впевнено.

Андрій знав: попереду буде фінал. І цей фінал буде нечистим, кривавим і без пощади. Але тепер він був готовий.

Бо тепер — він ішов не один.