Пролог

Темрява має свій звук.

Це не просто тиша. Це щось глухе, важке, наче світ на мить зупиняє подих перед тим, як обвалитися. Я чув його десятки разів — у підвалах, на рингах, у брудних спортзалах, де піт змішується з кров’ю, а очі глядачів горять так само яскраво, як і прожектори над ареною. Але того вечора цей звук був іншим. Він був схожий на прощання.

Макс стояв у центрі рингу, мов камінь серед бурі. Він знав, що повинен упасти. У залі всі знали. Але він не впав. Ні на першій хвилині, ні на останній. І за цю наполегливість йому заплатили не грошима, а кулею десь за містом, де ніхто не ставить зайвих питань.

Влад обрав інший шлях — підпільні бої, великі ставки, швидкі гроші. Він умів перемагати красиво, і це подобалося тим, хто робив ставки. Поки одного разу він не вирішив грати за своїми правилами. Наступного ранку його знайшли у власному авто, з кулею в потилиці й гаманцем, у якому залишили рівно стільки, щоб зрозуміли: це не пограбування, це попередження.

Двох друзів я поховав за півроку. Двох, із ким колись стояв пліч-о-пліч на службі. Ми вірили, що бій — це спорт, що перемога здобувається потом, а не купюрами. Ми помилялися. У цьому світі бій — це бізнес, а спорт — лише ширма для тих, хто торгує чужими життями.

Мене звати Андрій Коваленко. Колись я був офіцером. Колись — сином, чоловіком, батьком. Колись у мене були плани, і жоден із них не передбачав, що я опинюся у бруді, де кожна посмішка приховує ніж, а кожне рукостискання може коштувати життя.

Я не шукав війни. Але вона сама знайшла мене.

Спершу тихо — у вигляді чуток, телефонних дзвінків уночі, невидимих поглядів на вулиці. Потім голосно — у вигляді похоронів, вибитих дверей і фотографій, на яких моя донька поверталася зі школи, а поруч — незнайомі чоловіки.

Мене попереджали:

— Не лізь туди. Там Барс, там Тато, там ті, хто вирішує, хто житиме, а хто ні. Вони грають без правил.

Але вони забули сказати головне: я більше не боюся.

Там за лаштунками офіційних турнірів, існує інший світ.

Там бої відбуваються без глядачів із квитками, але з глядачами з грошима, які готові платити за видовища, що ніколи не потраплять на телебачення. Там кров — це не випадковість, а частина контракту. Там перемогу можна купити, поразку — замовити, а життя — забрати просто після фінального гонгу.

У цьому світі є свої правителі. Барс — холодний, мов лезо ножа, який завжди знайде твою спину. Тато — старий вовк, що сидить у тіні, поки інші роблять брудну роботу, але кожен рух роблять із його дозволу. Пес — охоронець їхнього порядку, що вміє «пояснювати» кулаками краще за будь-які слова. І Гриф — мовчазний бухгалтер смерті, який знає, скільки коштує кожне життя.
Я знав цих людей. Я бачив їхні імена у звітах, чув їхні голоси у перехоплених дзвінках. Колись я міг їх зупинити. Але тоді у мене були накази згори, і там вирішили, що їх краще не чіпати. Тепер у мене немає наказів. Є лише пам’ять і бажання закінчити гру, яку вони почали.

Марта… Я не бачив її роками. Колись вона була світлом, у яке я вірив. Тепер вона б’ється на тих самих аренах, де гинув Макс. Її очі змінилися. Вона більше не мріяла про втечу — вона виживала. І коли я побачив її знову, я зрозумів: я запізнився. Але ще не програв.

Я йду далі, ніж колись думав.

Проникаю у заборонені зони.

Збираю докази, що можуть спалити цю систему дотла.

Втрачаю маску, бо вже немає сенсу ховатися.

І перетворююсь на того, ким ніколи не хотів бути — голосом помсти, яка перетворюється на боротьбу за справедливість.

Тут немає правил. Кожен удар може бути останнім. Кожен крок — пастка. Вони готові відібрати в мене все: життя, друзів, навіть дитину. Але я вже зробив свій вибір.

Якщо цей шлях приведе мене на дно — то я заберу їх із собою.

Бо тепер я знаю головне: зло має обличчя. І воно не боїться, поки його не назвуть уголос.

Цей бій не за медалі. Не за титули. Не за гроші.

Це про те, щоб одного дня подивитися в очі доньці й сказати:

— Я зробив усе, щоб ти жила у світі без них.

Можливо, це буде мій останній раунд.

Але він стане для них смертельним.