Останній протокол майора Дранніка

     Ішов 1988 рік. Горбачовський сухий закон, що вже добряче всім набрид і досяг свого апогею, поволі йшов на спад. Літнім серпневим ранком, коли сіра смужка світанку тільки-но займалася десь удалині за Ольгополем, майор Микита Кузьмич Драннік, вичитуючи за двадцятихвилинне запізнення сонного шофера Володьку, виїжджав із Чечельника до Вінниці. Віз місячний звіт про проведену роботу з боротьби із самогоноварінням та пияцтвом.

     Ветеран райвідділу Микита Кузьмич був у надзвичайно поганому настрої. Сама горбачовська лінія боротьби з пияцтвом та алкоголізмом у державі викликала у Кузьмича почуття глибокого суму та прихованого роздратування. Як член партії, він був змушений виконувати рішення, але, що там гріха таїти, сам любив зазирнути в чарку. Начальство знало про цю слабкість майора і, щоб трохи приструнити його, під єхидний смішок усього колективу райвідділу призначило відповідальним за оперативну роботу по боротьбі із самогоноварінням та зловживанням спиртними напоями. Довершенням стало те, що парторганізація райвідділу одноголосно обрала комуніста Дранніка Микиту Кузьмича головою комісії по боротьбі із пияцтвом та алкоголізмом. Такі комісії були запроваджені на кожному підприємстві.

     Микита Кузьмич розцінив ці призначення як виживання його з органів на пенсію, що вже наближалася за вислугою років. З сумом Кузьмич усвідомлював, що не уявляє себе на пенсії. Він жив роботою, роками не ходив у відпустку. І навіть коли випадав вихідний день, старався втекти з дому  до райвідділу пограти в шахи з черговим або сходити з кимось із молодих співробітників на риболовлю. Усіх молодих сержантів та офіцерів Кузьмич при доброму гуморі називав синочками, позаяк своїх дітей у них із дружиною не було. І сьогодні, по-батьківськи поблажливо дивлячись на заспаного Володьку, слухаючи його виправдання про поломку будильника та спущене колесо в "бобику", Кузьмич не витерпів.

—  Синок, ти кому лапшу на вуха вішаєш? Ти ж сопливий сержант, лише рік у міліції, а мені, майорові, лапшу вішаєш? Я по твоїх підпухлих очах бачу, що ти вчора пиячив, зізнавайся, кіт блудливий.

— Пробачте, Кузьмичу, ну трошки випив із хлопцями вчора на дискотеці, а потім дівчину проводжав. Додому прийшов о другій годині ночі, та так спав, що будильника навіть не почув.

— І що, колесо спустило теж збрехав? — Допитувався Кузьмич прищурившись.

— О ні, Кузьмичу, колесо дійсно спустило, хвилин п’ятнадцять качав, ви ж знаєте, які скати нікудишні, вже давно міняти треба, а нових не дають.

   Кузьмич знав про скати, та нічого вирішити не міг. Запчастин до УАЗів хронічно бракувало. Тим часом вже розвиднилось. УАЗик муркотів, намотуючи кілометри, та раптом на в'їзді в Ободівку на дорогу вибіг здоровенний чорний кіт. Володька різко натиснув на гальма. УАЗик завищав, гальмуючи на асфальті. Кузьмич від несподіванки вдарився козирком кашкета в лобове скло. Кіт зупинився посеред дороги, подивився на автомобіль і побіг далі.

– А щоб тебе! – вирвалося в Микити Кузьмича, і він одночасно з Володькою тричі сплюнув через ліве плече. – Хоч бери та додому повертайся.

– Та не побивайтесь ви так, Микито Кузьмичу, – заспокоїв майора Володька. – Я чув, що якщо чорний кіт перебігає дорогу зліва направо, то цього дня обов’язково буде п'янка.

– Чого ж ти такий знавець прикмет плював через ліве плече?

– А так, про всяк випадок. - Відказав Володька, вправно перемикаючи передачу.

Далі, аж до самої Вінниці, їхали мовчки і без пригод. На початку міста майор тривожно поглянув на годинник.

— Їдь швидше, а то ще запізнитися бракувало. – Буркнув Кузьмич.

— Я ж стараюсь, Кузьмичу, але ж на червоне світло не поїдемо, — промовив Володька.

      І як на зло, на першому світлофорі вони потрапили на червоне світло. Уазик зупинився перед самою зеброю, по якій хлинув потік пішоходів. Люди йшли і йшли. Вже загорілося жовте світло, потім зелене. Володька нетерпляче газонув, та їхати ще не було як. Останньою на переході шкандибала, спираючись на палицю, стара, згорблена, дебела жінка, вдягнена у все чорне, з великою плетеним кошиком у руці. Бабуся явно не поспішала.

— Та посигналь ти цій карзі! — Вже виходив з себе майор.

      Володька слухняно натиснув на клаксон, коли баба вже порівнялася з уазиком. Сигнал пролунав зовсім несподівано для неї. Бабуся впустила кошик на асфальт і аж підстрибнула, повернулася до уазика і з усієї сили вперіщила по капоту автомобіля своєю кочергою. Потім, взявши палицю під пахву, обдавши обох міліціонерів триповерховою лайкою, з прокльонами тицьнула в бік обох дві великі дулі. Руки в баби виявились по-чоловічому великі й кістляві. Від несподіванки обоє міліціонерів відсахнулись, так начебто ці дулі їм тицьнули під самий ніс. У Кузьмича злетів кашкет і впав за сидіння. Баба підняла кошик і, продовжуючи клясти і автомобілі, і водіїв, і міліцію, пішла далі по переходу. Зліва і справа водії автомобілів, що стали свідками цієї вистави, давилися від сміху. Двигун в уазику заглух. Володька перевів подих.

— Ух, ну й відьма, а які великі дулі! — сказав сержант на видиху.

   Поганявши стартером двигун кілька разів, старенький бобик пирхнув, але все ж таки завівся. Врешті рушили далі.

— Володько! Це вона обпаскудила тебе як водія, — наголосив Микита Кузьмич, посміхаючись і дістаючи кашкета з-за спинки сидіння.

Володька посопів трохи носом і теж не залишився в боргу:

— Це вона віддала честь вашому майорському мундиру.

   Сарказм не додав настрою ні одному, ні іншому. На нараду до обласного управління Микита Кузьмич таки запізнився. Поки начальство сиділо на нараді та здавало місячні звіти, шофери, накупивши додому вінницького чорного хліба і майонезу, замовленого дружинами та матерями, зібрались біля однієї машини гуртом й обмінювались новинами міліцейського життя. Нарада закінчилась напрочуд швидко. Першим на ганку управління з'явився невисокий, кругленький та швидкий, як ртуть, капітан Задаченко. Відшукавши поглядом Володьку серед шоферів, він із серйозним виглядом запитав: