Розділ 119. Свідок, якого не мало бути

Телефон задзвонив о 02:17.

Максим не спав. Уже третю ніч поспіль. На столі — холодна кава, відкритий ноутбук і карта Праги, всіяна позначками. Він дивився у темряву квартири, коли на екрані висвітилось ім’я:

“Marek SYS / Варшава”

Максим відповів одразу.

— Якщо ти дзвониш в такий час, значить або помер хтось важливий… або зараз помру я, — тихо сказав він.

На іншому кінці пролунав нервовий видих.

— Максиме… слухай уважно. У мене в системі з’явився архів. Хтось намагався його стерти через віддалений доступ. Дуже професійно. Але я встиг зробити копію.

Максим випрямився.

— Що за архів?

Кілька секунд мовчання.

— Свідок у справі про елітний бордель у Празі. Справа офіційно закрита ще минулого року. Передозування. Самогубство. Неважливо. Але тепер… усе інакше.

— Говори.

— Загибла дівчина була донькою колишнього прокурора України. А її подруга… жива.

Максим відчув, як щось холодне повільно стискає груди.

— Де вона?

— Чехія. Під чужим ім’ям. І ще дещо… вона готова говорити.

— Чому саме зараз?

— Бо за нею вже виїхали.

Тиша.

— Хто?

— Троє колишніх спортсменів. Працюють “прибиральниками”. Їх замовили через закритий канал. Максиме… якщо вони до неї дістануться — свідка не стане до ранку.

Максим повільно підвівся.

Його очі стали темними.

— Скинь усе, що маєш.

— Уже відправив. І… будь обережний. Ці люди працюють не за гроші. Вони працюють, бо люблять страх.

Зв’язок обірвався.

Максим кілька секунд стояв нерухомо. Потім набрав Дениса.

— Збирайся.

— Котра година, ти бачив? — сонно буркнув Денис.

— У нас є свідок, якого не повинно бути.

Пауза.

— Наскільки все погано?

Максим подивився у вікно на мокрий нічний Київ.

— Настільки, що якщо ми не вилетимо зараз — завтра вона стане ще однією “закритою справою”.

В літаку Денис мовчав.

Він уже навчився: коли Максим говорить таким голосом — усе справді серйозно.

— У нас немає юрисдикції, — нарешті сказав він. — Чехія — не наша територія. Якщо щось станеться…

— То станеться, — перебив Максим. — Але вона жива. І поки жива — у нас є шанс.

— Ти хоч розумієш, у що ми ліземо?

— Так.

— І?

Максим повернув голову.

— Мене більше лякає, коли ми нічого не робимо.

Денис важко видихнув.

Саме через це він і довіряв йому.

Прага зустріла їх дощем.

Старе місто потопало у тумані, ліхтарі розмазували жовте світло по мокрій бруківці, а ніч пахла сирістю та небезпекою.

Максим сидів на задньому сидінні таксі й дивився в планшет.

— Квартира тут, — коротко сказав він. — Район Жижков. Камери на вході старі. Код замка змінювали два місяці тому.

— Звідки ти…

— Не зараз.

Вони піднялися сходами без слів.

Максим кілька секунд дивився на кодову панель.

Клац.

Двері відчинилися.

Всередині було тихо.

Надто тихо.

На столі — недопитий чай. В раковині — тарілка. На дивані — плед.

Ніби людина вийшла на хвилину.

Але в повітрі залишився запах страху.

Максим швидко пройшовся кімнатою.

— Спальні чисті. Боротьби не було.

Денис помітив ноутбук.

На екрані — відкритий текстовий файл.

“Я не знаю, чи можу вам довіряти. Але якщо ви справді прийдете — шукайте мене не тут. Я поїхала. І вони вже близько.”

Нижче — один рядок:

“Brno. 21:40.”

— Потяг, — одразу сказав Денис.

Максим уже друкував щось у телефоні.

Його пальці рухались із шаленою швидкістю.

— Двоє “спортсменів” засвітилися на вокзалі двадцять хвилин тому. Третій — біля траси D1. Вони перекривають шляхи.

— Скільки в нас часу?

Максим підняв очі.

— Якщо пощастить — сорок хвилин.

Вокзал Брно гудів людьми.

Потяги. Голоси. Шум кавових автоматів.

Але Максим бачив тільки одне:

чоловіка у темній куртці, який надто уважно дивився по сторонах.

— Ліворуч, — тихо сказав він Денису. — Бейсболка. Чорний рюкзак. Це один із них.

— Бачу.

— Не дивись прямо.

Вони зайшли у вагон за хвилину до відправлення.

І тоді Максим побачив її.

Дівчина сиділа біля вікна, втиснувшись у куток. Капюшон закривав половину обличчя, але очі…

Очі людини, яка давно перестала довіряти світу.

Коли Денис наблизився, вона різко стиснула ручку сумки.

— Не підходьте.

— Ми не поліція Чехії, — тихо сказав Денис. — І не люди тих, хто вас шукає.

— Звідки мені знати?

Максим мовчки поклав перед нею фото.

Старе фото.

Вона. Її подруга. Та сама справа.

Дівчина зблідла.

— Хто ви такі?..

— Люди, які не хочуть, щоб вас поховали другою.

За вікном раптом промайнула знайома фігура.

Один із “спортсменів”.

Максим побачив його першим.

І одразу зрозумів:

вони не встигли.

— Денисе, — тихо сказав він. — Маємо три секунди.

— Що?..

— ТРИ!

Двері вагона різко відчинились.

Чоловік у чорному швидко рушив усередину.

Максим кинувся вперед першим.

Удар.

Глухий стукіт.

Нападник врізався плечем у сидіння, але одразу вихопив ніж.

Пасажири закричали.

Денис схопив дівчину й потягнув у бік.

— На підлогу! ЗАРАЗ!

Другий нападник уже заходив із сусіднього вагона.

Максим відчув, як лезо ковзнуло біля ребер.

Ще сантиметр — і все.

Він ударив ліктем у щелепу противника, вихопив ніж і прошепотів просто в обличчя:

— Передай тим, хто вас послав…

Й ударив головою в перенісся.

Кров бризнула на підлогу.

Потяг різко смикнувся.

Почалася паніка.

Але за ці кілька секунд Денис уже вивів дівчину через службовий перехід між вагонами.

— СЮДИ! — крикнув він.

Максим вискочив слідом.

І двері між вагонами грюкнули просто перед руками переслідувача.

Через годину вони сиділи в маленькому мотелі на трасі до Праги.

Дівчина тримала чашку чаю обома руками — так, ніби боялася, що світ зараз знову вирвуть у неї з-під ніг.