Розділ 118. Жертва

Київ зустрів їх теплим нічним повітрям і запахом мокрого асфальту.

Місто жило. Гуділо. Світило вікнами.

Але Максим майже не дивився навколо.

Всю дорогу з аеропорту він мовчав.

Не жартував. Не сперечався з Денисом. Навіть телефон не діставав.

І саме це лякало найбільше.

Бо Денис знав: коли Максим стає тихим — значить, усередині в ньому відбувається щось дуже погане.

Ліфт повільно піднявся на поверх.

Двері відчинились.

Максим уже виходив, коли раптом зупинився.

Не обертаючись.

— Я зайду до себе, — сказав він тихо. — І… не турбуй мене сьогодні. Навіть якщо світ почне валитися.

Денис уважно подивився на нього.

— Макс…

Але той уже пішов коридором.

Сам.

І вперше за довгий час Денис відчув дивне, важке передчуття.

Наче їх наздоганяло не нове розслідування.

А старий привид.

Наступного ранку на столі Дениса лежав конверт.

Без підпису.

Всередині — стара кримінальна справа.

Пожовклі сторінки. Фото гуртожитку. Протокол огляду місця події.

І фотографія дівчини.

Молода. Темноволоса. Із дуже живими очима.

Під фото:

СОФІЯ МЕЛЬНИК.

2016 РІК.

САМОГУБСТВО.

У Дениса щось неприємно стиснулося всередині.

На останній сторінці була приклеєна записка.

Коротка.

Нерівний почерк.

“Це не було самогубство.

Я бачив — і мовчав.

Максим.”

Денис повільно сів.

І вперше за весь час зрозумів: ця справа для Максима — особиста.

Дуже особиста.

Максим подзвонив лише через два дні.

Голос був втомлений.

Наче він не спав весь цей час.

— Це твоя історія? — обережно спитав Денис.

На тому кінці кілька секунд було тихо.

А потім Максим заговорив.

Повільно.

Ніби кожне слово давалося йому важче за постріл.

— Її звали Софія… Ми вчились в одному університеті. Вона була з Донецька. Дуже розумна. Така… знаєш… із тих людей, які заходять у кімнату — і стає світліше.

Денис мовчав.

— Вона хотіла стати журналісткою, — продовжив Максим. — Не боялась нікого. Постійно лізла туди, куди не треба. Через це ми й познайомились.

— Ви були разом?

— Ні.

Пауза.

— Але я хотів.

У голосі Максима вперше прозвучало щось, чого Денис ніколи не чув раніше.

Біль.

Справжній.

Не за себе.

За когось, кого вже не повернути.

— Одного разу вона прийшла заплакана, — тихо сказав Максим. — Сказала, що ректор… тоді ще декан… “допомагає” студенткам. Особливо тим, у кого проблеми з грошима або гуртожитком.

У Дениса похололи руки.

— Вона хотіла написати заяву?

— Так.

— І?

Максим довго мовчав.

Так довго, що Денис уже подумав, що зв’язок обірвався.

А потім почув:

— Через два дні її знайшли повішеною в коморі гуртожитку.

Тиша.

Важка. Мертва.

— Справу закрили за тиждень, — сказав Максим. — “Депресія”. “Емоційна нестабільність”. “Складний психологічний стан”.

— А ти?

Максим гірко засміявся.

— А я мовчав.

Денис заплющив очі.

І чомусь саме ця фраза вдарила найсильніше.

Не смерть. Не корупція. Не ректор.

А те, як Максим це сказав.

Наче носив цей тягар роками.

— Мені було дев’ятнадцять, Денисе… Я злякався. Думав про себе. Про навчання. Про майбутнє. Я переконав себе, що нічого не доведу.

Його голос став тихішим.

— А потім усе життя ненавидів себе за це.

Того ж вечора Максим прийшов до кабінету Дениса.

Втомлений. Неголений. З очима людини, яка давно перестала нормально спати.

Він кинув на стіл флешку.

— Тут усе.

— Що саме?

— Даркнет-форуми. Платежі. Архіви. Відео. Список студенток.

Денис повільно підняв голову.

— Максиме…

— Він не зупинився, — перебив той. — Після Софії. Після інших. Він просто став обережнішим. Тепер він ректор іншого університету. Має охорону, зв’язки, політиків. І неповнолітніх першокурсниць, яким “допомагає адаптуватися”.

У кабінеті стало холодно.

— Звідки ти це взяв?

Максим подивився йому прямо в очі.

І тихо відповів:

— Не питай.

Денис мовчав.

Бо знав: частину відповідей краще не чути.

— Я не хочу помсти, — раптом сказав Максим. — Чуєш? Не хочу. Я хочу, щоб хоч раз у житті така людина не відкупилась.

Він говорив спокійно.

Але Денис бачив: усередині той ледве тримався.

— Тому зроби це правильно, — тихо сказав Максим. — По закону. Без бруду. Без фальсифікацій. Без “випадковостей”.

— А ти?

Максим усміхнувся дуже втомлено.

— А я вже достатньо забруднив руки.

Ректор Пархоменко прийшов на допит самовпевнено.

Дорогий костюм. Золотий годинник. Адвокат поруч.

Він поводився так, ніби прийшов не до слідчих, а на ділову зустріч.

— Я сподіваюсь, ви розумієте, кого запросили, — холодно сказав він. — У мене зв’язки на рівні міністерства.

Денис мовчки відкрив папку.

Поклав перед ним фотографію Софії.

Ректор навіть не змінився в обличчі.

— І?

Тоді Денис увімкнув відео.

Перші секунди.

Ректор усміхається студентці.

Потім двері кабінету зачиняються.

А далі…

Обличчя чоловіка раптом зблідло.

— Це монтаж, — різко сказав він. — Фейк. Підробка.

Денис мовчки поклав поруч фінансові перекази.

Біткоїн-транзакції.

Архів листувань.

Список виплат за “мовчання”.

І тоді ректор зламався.

Не повністю.

Але Денис побачив головне.

Страх.

Справжній.

Тваринний.

— Ви залишаєтесь для подальших слідчих дій, — холодно сказав Денис.

— Ви не розумієте, з ким зв’язались…

— Ні, — перебив Денис. — Це ви не зрозуміли, що одного разу жертви перестають мовчати.

Коли Денис вийшов у коридор, Максим стояв біля вікна.

Дивився на вечірній Київ.

Довго мовчав.

А потім тихо сказав:

— Знаєш, що найгірше?

— Що?