Розділ 117. Приманка

— Ну що, Денисе… повертаємось у Київ? — Максим розвалився в кріслі готельного номера й потягнувся. — Відень гарний, але наш бруд мені якось рідніший.

Денис навіть не підняв очей від ноутбука.

— Не спіши радіти. Чат картелю досі активний. Із трьох затриманих лише один щось реально знав. Решта — витратний матеріал.

Максим усміхнувся.

Саме такої відповіді він і чекав.

— Тоді маю план.

Денис повільно закрив ноутбук.

— Коли ти кажеш “маю план”, у світі десь починає плакати прокуратура.

— Не драматизуй. Все красиво. Я створю нову особу. Український “сірий” постачальник. Виходжу на залишки мережі. Вони думають, що я хочу зайняти порожнє місце після провалу Кадука. Захочуть зустрітись. І тут…

— І тут тебе знайдуть у Дунаї без зубів і документів, — перебив Денис.

— Я ж сказав — красиво.

— Максиме, вони після Відня скажені. Хтось злив їм інформацію. Вони зараз стріляють раніше, ніж думають.

— Значить, я не дам їм часу думати.

І саме ця фраза Денису не сподобалась найбільше.

Бо Максим говорив так лише тоді, коли вже морально погодився ризикнути життям.

Дві доби він майже не спав.

Ноутбук. Фейкові документи. VPN через Румунію. Підставні логістичні компанії. Telegram-акаунти. Фотографії. Історія переказів.

Максим будував нову людину.

Не акаунт.

Особистість.

У якийсь момент Денис зайшов у номер і побачив на екрані десятки відкритих профілів.

— Господи… ти навіть сторінку в LinkedIn зробив?

— А як ти хотів? У серйозних злочинців теж буває нетворкінг.

— Ти хворий.

— Але професійно.

Через кілька годин новий профіль уже жив власним життям.

Ім’я: Артем Волинський.

Спеціалізація: “сірий” імпорт. Логістика. Проблемні вантажі.

А ще через три години надійшло перше повідомлення.

Ernesto86: “Мені сказали, ти шукаєш нові маршрути.”

Максим усміхнувся.

Клюнули.

— “Ернесто” — німець, — пояснював Максим дорогою до Будапешта. — Але працює на угорський клан. Дуже обережний. Зазвичай користується перекладачем. А зі мною вже перейшов на прямий контакт.

— Це мене не заспокоює.

— Мене теж. Значить, я їм реально потрібен.

Денис дивився у вікно потяга.

Темний Дунай. Мокрі вулиці. Осінній туман.

І дивне відчуття, що вони їдуть не на зустріч.

А в пащу.

— Якщо щось піде не так — кодове слово “горішки”, — сказав Денис.

— Чому саме горішки?

— Бо нормальні люди не кричать “горішки” під час перестрілки.

— Ти недооцінюєш мої таланти.

— Максиме, я серйозно.

Той глянув на нього й на секунду став зовсім іншим.

Без усмішки.

Без іронії.

Втомленим.

— Я знаю.

І Денис раптом зрозумів: Максим теж боїться.

Просто давно навчився ховати це за жартами.

Покинутий готель на березі Дунаю виглядав так, ніби тут востаннє жили ще до падіння Берлінської стіни.

Облуплені стіни. Волога. Тріщини на мармурі.

І тиша.

Надто глибока.

Максим зайшов усередину сам.

Без зброї.

Принаймні так мало виглядати.

У холі біля старого каміна сидів чоловік років сорока п’яти.

Звичайне обличчя. Непримітний одяг.

Саме такі люди й бувають найнебезпечнішими.

— Артем? — спитав він ламаною англійською.

— Залежить від того, хто питає.

Німець ледь усміхнувся.

— Люблю обережних людей.

— А я — живих.

Охоронець за спиною Максима ледь помітно змінив стійку.

Другий — біля сходів.

Третій — у тіні.

Максим рахував усіх.

Автоматично.

— Ти хочеш працювати з нами? — спитав “Ернесто”.

— Якщо ваші маршрути справді такі хороші, як про них говорять.

— Доведи, що ти вартий довіри.

Максим поклав на стіл флешку.

— Дані по фурі, яка завтра піде через Чоп. Маршрут. Митники. Номери контейнерів.

“Ернесто” вставив флешку в ноутбук.

І в ту ж секунду охоронець приставив пістолет до ребер Максима.

Холодний метал.

Тиша.

Жодного руху.

— Що це за гра? — тихо спитав німець.

— Перевірка, — спокійно відповів Максим. — Якщо я брешу — стріляй. Якщо ні — ти щойно отримав маршрут на кілька мільйонів.

Кілька секунд ніхто не рухався.

І раптом третій чоловік, який досі мовчав, примружився.

— Я його знаю…

У Дениса, який сидів у машині навпроти й слухав усе через прослушку, завмерло серце.

— Де? — спитав “Ернесто”.

— Львів. Три роки тому. Він працював під прикриттям. Не пам’ятаю де… але я його бачив.

Пістолет сильніше вперся в бік Максима.

Напруга в кімнаті стала майже фізичною.

І тоді Максим зробив те, чого Денис від нього не очікував.

Він усміхнувся.

Спокійно. Ледь помітно.

— Якщо б я був копом, — тихо сказав він, — вас би вже брали.

Тиша.

“Ернесто” дивився йому прямо в очі.

Довго.

Ніби намагався побачити страх.

Але Максим не кліпав.

І це спрацювало.

— Опусти зброю, — кинув німець охоронцю.

Напруга трохи спала.

Але лише трохи.

Бо тепер Максим зрозумів головне:

його перевіряли не на документи.

На нерви.

Тієї ж ночі Денис нервово ходив номером готелю.

— Ти псих. Абсолютно хворий псих.

Максим сидів біля ноутбука й спокійно пив холодну каву.

— Але живий.

— Поки що!

— І ще з результатом.

— Яким ще результатом?!

Максим повернув екран.

На ньому було досьє одного з охоронців.

— Оцей. Марек. Колишній військовий. Борги. Сестра в лікарні. Його картель уже списав.

— Звідки ти…

— Поки вони мене перевіряли, я перевіряв їх.

Денис мовчав.

І раптом відчув холод.

Бо іноді Максим лякав навіть його.