Розділ 116. Картель із Відня

— Денисе… ти зараз сидиш? — голос Максима у слухавці був неприродно спокійним.

Саме такий тон Денис ненавидів найбільше.

Бо зазвичай після нього починались проблеми міжнародного масштабу.

Денис відклав папку з документами й потер очі.

— Якщо ти знову щось незаконно зламав, то офіційно я цього не чув. Не бачив. І взагалі вважаю, що ми зараз говоримо про погоду.

— Добре, тоді погода така: Інтерпол засік новий маршрут наркотрафіку. Ужгород — Братислава — Відень. І керує ним людина, яку ти дуже “любиш”.

Пауза.

— Хто?

— Володимир Кадук.

У Дениса повільно стиснулась щелепа.

Кілька секунд він мовчав.

Бо це ім’я било болючіше, ніж спогади.

Кадук.

Колишній підполковник. Людина, яка роками торгувала законом, наче товаром. Людина, через яку зникали свідки. Людина, яку Денис майже посадив п’ять років тому.

Майже.

Тоді справа розвалилась за одну ніч.

Суддя раптом змінив рішення. Документи “загубилися”. Двоє ключових свідків відмовились від показів.

А через тиждень один із них “випадково” загинув у ДТП.

І Денис досі пам’ятав погляд Кадука в коридорі суду.

Спокійний. Нахабний. Переможний.

— Він мав давно сидіти, — тихо сказав Денис.

— А тепер він керує наркотрафіком у Європі, — відповів Максим. — Еволюція кар’єри.

— Звідки інформація?

На тому кінці запала коротка тиша.

І Денис уже знав відповідь.

— Максим…

— Що?

— Ти знову когось зламав?

— Технічно — не “когось”. Технічно — корпоративний зашифрований чат.

Денис заплющив очі.

— Господи…

— Не починай лекцію про законність. Там є дата великої поставки у Відні. Якщо ми зараз це не використаємо — товар розійдеться по всій Європі.

— Ми?

— Ну а хто? Ти — мозок із дипломом. Я — красивий геній із ноутбуком.

— Ти псих.

— Але корисний псих.

І Денис ненавидів те, що Максим знову мав рацію.

До Відня вони летіли під чужими іменами.

Денис — у темному піджаку, з образом стриманого юриста міжнародної компанії.

Максим — у худі, кросівках і з рюкзаком за плечима, схожий на айтішника, який летить на конференцію з криптовалют.

Тільки в рюкзаку замість презентацій лежав ноутбук, здатний зруйнувати кілька злочинних мереж.

На виході з аеропорту їх уже чекала Катерина Штайнер — представниця віденського бюро Інтерполу.

Коротке світле волосся. Сіре пальто. Погляд людини, яка бачила забагато брехні, щоб довіряти комусь із першої секунди.

— Пархоменко? — коротко уточнила вона.

— Залежить від того, хто питає, — всміхнувся Максим.

Катерина навіть не моргнула.

— Уже шкодую, що погодилась працювати з вами.

— А це добрий знак, — тихо сказав Денис. — Значить, усе йде за планом.

Вони сіли в машину.

На планшеті Катерини з’явилась карта промзони на околиці Відня.

— Склад тут, — сказала вона. — Але без прямого доказу передачі ми не можемо штурмувати об’єкт. Австрійські закони не люблять імпровізацію.

Максим відкрив ноутбук.

— А я люблю.

На екрані побігли рядки повідомлень.

Катерина насупилась.

— Це що?

— “WalkChat”. Їхній внутрішній месенджер. Дуже поганий захист. Дуже.

Денис миттєво втрутився:

— Він має на увазі, що ми отримали анонімне джерело інформації.

Катерина повільно подивилась спочатку на Дениса, потім на Максима.

— Ага. “Анонімне”.

Максим усміхнувся.

І саме ця усмішка змушувала Дениса нервувати найбільше.

Бо вона означала: Максим уже поліз туди, куди не треба.

22:48.

Промзона на околиці Відня виглядала мертвою.

Жовті ліхтарі. Мокрий асфальт. Ряди бетонних складів.

І тиша.

Така тиша завжди буває перед насильством.

Вони сиділи в темному фургоні неподалік складу.

Максим стежив за перепискою в реальному часі.

Катерина тримала рацію.

Денис дивився у вікно.

І щось йому не подобалось.

Надто чисто. Надто тихо. Надто легко.

— Груз прибуде через дві хвилини, — сказав Максим.

— Групи готові, — відповіла Катерина у рацію.

І саме в цю секунду Денис помітив дещо дивне.

Камеру над складом.

Вона рухалась.

Повільно.

Наче стежила саме за їхньою машиною.

— Максим…

Той уже зблід.

На екрані ноутбука з’явилось нове повідомлення.

Не від Кадука.

Не з чату картелю.

Повідомлення було адресоване особисто йому.

I FOUND YOU AGAIN

У Дениса всередині все похололо.

— Це не Кадук… — прошепотів Максим.

— Що сталося?

Максим підняв очі.

І вперше за довгий час у них був справжній страх.

— “Геліос”.

Сірий мікроавтобус під’їхав до складу.

Двоє чоловіків у балаклавах вийшли назовні.

За ними — ще четверо.

Надто багато.

Катерина напружилась.

— Це не схоже на звичайну передачу…

— Бо це не вона, — тихо сказав Максим.

Усі камери навколо складу раптом одночасно повернулись у їхній бік.

У машині запанувала тиша.

А потім на планшеті Катерини висвітився напис:

OPERATION COMPROMISED

— Чорт… — видихнула вона.

Максим уже друкував щось на ноутбуці.

Швидко. Гарячково.

— Воно нас здало, — сказав він.

— Хто “воно”?!

— “Геліос”. Він злив наше місцезнаходження.

І тоді двері складу відчинились.

Назовні вийшов Кадук.

У шкірянці. З тією самою хижою усмішкою.

Тільки тепер поруч із ним стояли люди з автоматами.

Багато людей.

Кадук дивився прямо на машину.

Наче знав.

Наче чекав.

— Засідка… — прошепотів Денис.

І в ту ж секунду пролунав перший постріл.

Скло фургона розлетілося уламками.

Катерина миттєво вихопила пістолет.

— УСІ ВНИЗ!

Австрійський спецназ почав штурм.

Крики. Постріли. Сирени.

Промзона вибухнула хаосом.

Кадук кинувся до чорного позашляховика.

— Він тікає! — заревів Денис.