Розділ 113 Злам системи. Подвійна гра

У кабінеті підрозділу стояла така тиша, ніби тут щойно винесли вирок.

Не людині.

Цілому світу.

Тьмяне світло моніторів різало темряву холодними відблисками. Системні блоки монотонно гуділи, сервери миготіли зеленими індикаторами, а запах кави, пилу й перегрітої електроніки створював відчуття, ніби вони перебували не в державній структурі, а в центрі управління війною.

Можливо, так воно і було.

Максим стояв, впершись руками в стіл. На його пальцях ще залишилися свіжі подряпини після Праги. Денис сидів поруч мовчки, стискаючи щелепи так сильно, що на вилицях сіпались м’язи.

Вони повернулися живими.

Але щось у Празі померло.

І обидва це відчували.

Навпроти сидів офіцер ДСР — лисуватий чоловік років шістдесяти з поглядом людини, яка давно перестала дивуватися чужій жорстокості.

Він мовчки дивився на них кілька секунд.

Потім сказав:

— Вас мали прибрати ще в Чехії.

Денис повільно підняв очі.

— Яка несподіванка.

Офіцер не відреагував на сарказм.

Лише натиснув клавішу.

На екрані з’явилась нова папка.

Не коні. Не букмекери. Не перегони.

Фінансові графіки. Алгоритми. Схеми нейромереж. Криптографічні ключі. Банківські вузли.

Максим відчув, як по спині пробіг холод.

— Що це?.. — тихо спитав він.

Офіцер сперся ліктями об стіл.

— Проєкт “Геліос”.

У кабінеті стало ще тихіше.

— Штучний інтелект нового покоління, — продовжив офіцер. — Система, здатна прогнозувати поведінку фінансових ринків із точністю, недосяжною для людини. Вона не просто аналізує. Вона… маніпулює.

Денис насупився.

— Маніпулює як?

Офіцер відкрив нове вікно.

На екрані з’явились біржові стрибки.

Обвали. Злети. Паніка.

— Достатньо кількох правильних сигналів, кількох інформаційних вкидів, кількох автоматичних операцій — і ринок починає рухатися в потрібний бік. Люди думають, що це економіка. Насправді — це диригування хаосом.

Максим дивився на цифри й раптом почав розуміти.

Прага. Перегони. Ставки.

Це був тест.

Не шахрайство заради грошей.

Випробування системи.

— Кінські перегони були полігоном, — прошепотів він.

Офіцер повільно кивнув.

— Саме так. Вони тренували “Геліос” на прогнозованих ризиках. А тепер система готова вийти на глобальний рівень.

Денис тихо вилаявся.

— Якщо ця штука потрапить у правильні руки…

— Вона вже потрапила не в ті руки, — перебив офіцер.

Максим відчув, як усередині щось неприємно стискається.

Усе ставало надто великим.

Надто серйозним.

І найгірше — тепер зрозуміло, чому їх не просто лякали.

Їх знищували.

Бо вони випадково зазирнули за куліси.

Офіцер відкрив ще один файл.

Фотографії. Досьє. Перехоплені листування. Політики. Банкіри. Власники IT-компаній. Колишні співробітники спецслужб.

— “Геліос” — не просто програма, — сказав він тихо. — Це майбутня зброя. Без танків. Без ракет. Достатньо обвалити валюту, біржу або енергетичний сектор — і країна стане на коліна.

Максим мовчав.

У голові одна за одною складались деталі.

Саме тому вбили свідка. Саме тому їх переслідували професіонали. Саме тому Орлов особисто включився в гру.

— Ви використали нас як приманку, — холодно сказав Максим.

Офіцер не став заперечувати.

— Так.

Денис різко встав.

— Та ви…

— Сядь! — жорстко кинув Максим.

Денис завмер.

Максим не відривав погляду від офіцера.

— Чому ми?

Старий важко видихнув.

— Бо вас не шкода було втратити офіційно. І тому що ви єдині, хто дійшов так далеко й не продався.

Ці слова прозвучали страшніше за будь-яку образу.

На кілька секунд у кабінеті залишилось лише гудіння серверів.

Потім офіцер нахилився вперед.

— Є спосіб зламати систему зсередини.

Максим уже знав, що почує далі.

І все одно всередині похололо.

— Ми хочемо, щоб ти став одним із них.

Денис різко повернув голову.

— Ні.

— Так, — спокійно відповів офіцер. — Орлов шукає людей із мізками, а не просто виконавців. Максим його зацікавив. Ми можемо це використати.

— Це самогубство, — прошепотів Денис.

— Ні, — тихо сказав Максим. — Самогубство — це нічого не робити.

Офіцер поклав перед ним тонку чорну папку.

— Нове ім’я. Нова історія. Нові рахунки. Відтепер ти не слідчий. Ти людина, яка втомилась боротися за копійки й вирішила перейти на інший бік.

Максим дивився на папку так, ніби там лежала отрута.

Можливо, так і було.

— Якщо вони відчують брехню — тебе не стане, — сказав офіцер. — А ми офіційно навіть не знатимемо, де ти зник.

Денис різко вдарив кулаком по столу.

— Він не піде сам!

— Піде, — тихо відповів Максим.

І подивився другові просто в очі.

— Бо якщо ми зараз відступимо — вони куплять усе. Суддів. Поліцію. Банки. Політиків. А потім почнуть купувати країни.

Денис мовчав.

Вперше за довгий час у його очах з’явився не страх.

Безсилля.

Зустріч із дияволом

Дах готелю тонув у нічному тумані.

Вітер гнав по бетону мокре листя, а вогні міста внизу здавалися далекими й чужими.

Орлов стояв біля парапету.

Дорогий темний костюм. Ідеальна постава. Холодний профіль хижака, який звик не полювати — а володіти територією.

Він навіть не обернувся одразу.

— Максим Пархоменко, — сказав спокійно. — Людина, яка двічі вижила там, де не повинна була.

Максим мовчав.

Орлов повільно повернув голову.

І усміхнувся.

Не тепло. Не дружньо.

Так усміхаються люди, які вже вирішили твою долю.

— Мені подобаються розумні люди, — сказав він. — Вони рідко трапляються. Особливо серед чесних.

— А чесність зараз не в моді? — холодно запитав Максим.

Орлов тихо засміявся.

— Чесність — це товар для бідних.

Ця фраза вдарила сильніше за погрозу.

Бо Орлов сказав її абсолютно щиро.