Розділ 112 Брудні кінські перегони

Старий годинник у холі готелю «Гранд Прага» бив так голосно, ніби відраховував не секунди — чиєсь життя.

Тік. Тік. Тік.

Максим стояв біля мармурової колони й дивився у дзеркальне відображення підлоги. З боку він здавався звичайним заможним гостем: темне пальто, спокійний погляд, стримані рухи. Але всередині все було натягнуте, мов трос перед обривом.

У цьому готелі пахло дорогими парфумами, кавою та грошима.

Особливо — грошима.

Кришталеві люстри відкидали м’яке світло на червоні килими, офіціанти ковзали між столиками майже безшумно, дипломати тихо перемовлялись англійською та німецькою. І лише Максим бачив інше.

Страх.

У кутку залу Денис сидів із чашкою еспресо й переглядав стрічку новин у телефоні. Насправді ж він уже десять хвилин стежив за одним і тим самим чоловіком біля рецепції.

Сірий костюм. Чорні рукавички. Ідеально виголене обличчя.

Надто ідеально.

— Підтвердження є? — тихо спитав Максим у гарнітуру.

У відповідь почувся спокійний голос Дениса:

— Сто відсотків. “Рапідіус” — підставний кінь. Чіп підроблений. Татуювання свіже. Його нанесли максимум добу тому.

Максим повільно заплющив очі.

Ось воно.

Вони таки докопались.

Найпрестижніші кінські перегони Європи виявилися не спортивною подією, а гігантською пральнею для брудних грошей. Через ставки проходили десятки мільйонів євро. Політики, мафія, букмекери, чиновники, офшори — усе змішалося в одну гнилу систему.

А тепер у цю систему полізли вони.

— У нас є докази? — спитав Максим.

— Фото, аналіз чіпа, ветеринарний звіт і головне… — Денис зробив паузу. — Я знайшов людину, яка брала участь у підміні.

Максим різко повернув голову.

— Живий?

— Поки що.

Це змінювало все.

Раніше вони мали лише аферу. Тепер — свідка.

А значить, їх уб’ють значно швидше.

Максим помітив у дзеркальному відображенні, як чоловік у сірому костюмі ледь помітно торкнувся навушника.

Сигнал.

— Виходимо. Негайно, — коротко кинув Максим.

Денис навіть не допив каву.

Вони рушили до виходу спокійним кроком, не пришвидшуючись. Найнебезпечніше — показати страх. Професіонали це чують, як акули кров.

Двері готелю відчинилися.

Назовні Прага зустріла їх холодним дощем і густим туманом. Мокра бруківка блищала під жовтими ліхтарями. Туристи поспішали сховатися в ресторанах.

Максим встиг зробити лише кілька кроків.

— Зліва, — тихо сказав Денис.

Троє.

Не двоє, як раніше.

Троє чоловіків швидко наближались із різних боків вулиці. Один — у спортивній куртці. Другий — у кепці. Третій ішов позаду повільніше.

І саме третій був найнебезпечнішим.

Бо не поспішав.

— Пастка, — видихнув Максим.

У ту ж секунду пляшка з гуркотом розлетілась об стіну там, де щойно була голова Дениса.

— Лягай! — рявкнув Максим.

Перший нападник кинувся вперед.

Максим пішов назустріч.

Удар.

Блок.

Лікоть у щелепу.

Нападник захитався, але втримався на ногах. Профі. Не вуличний бандит.

Другий вже витягував ніж.

Денис перехопив його руку, різко провернув кисть — хруснули пальці.

Крик.

Ніж полетів у калюжу.

А потім з’явився третій.

Тихий чоловік.

І в його руці був пістолет із глушником.

— Вниз! — крикнув Денис.

Постріл.

Куля розбила вітрину позаду Максима.

Люди заверещали. Почалась паніка.

І саме цього нападники й чекали.

Натовп став для них прикриттям.

— Вони не хочуть нас залякати! — вигукнув Максим, тікаючи вузьким провулком. — Вони хочуть нас прибрати!

— Я вже зрозумів!

Постріли били коротко й чітко.

Професійна робота.

Максим біг, ковзаючись по мокрій бруківці, і раптом усвідомив страшну річ:

їх уже не відпустять навіть якщо вони віддадуть докази.

Бо вони бачили обличчя. Чули голоси. Докопались надто глибоко.

Попереду мигнули залізні двері старого складу.

— Сюди!

Вони вскочили всередину й притисли двері.

Темрява. Пил. Запах іржі.

Зовні пролунали швидкі кроки.

Потім — тиша.

Така тиша, від якої серце починає битися ще голосніше.

Денис важко дихав, притискаючи руку до ребер.

— Тебе зачепило?

— Ні. Але дуже хотіли.

Максим повільно визирнув у щілину між дошками.

Порожньо.

І саме це було погано.

— Вони не пішли, — тихо сказав він.

— Звідки знаєш?

— Такі не відступають.

У темряві блиснув екран телефона.

На захищений канал прийшло повідомлення.

Один рядок.

«Свідок мертвий».

Кілька секунд Максим просто дивився на текст.

Запізнилися.

Денис помітив його погляд.

— Чорт…

— Ні, — холодно відповів Максим. — Це гірше.

Він швидко відкрив файл, який устиг передати свідок перед смертю.

Список.

Дати. Суми. Номери рахунків.

Імена.

Деякі з них Максим знав надто добре.

Політики. Власники букмекерських компаній. Посадовці Європейської федерації перегонів.

А в самому низу…

Одне ім’я змусило Максима завмерти.

— Не може бути… — прошепотів він.

— Що там?

Максим повільно підняв очі.

— Усе значно гірше, ніж ми думали.

— Наскільки гірше?

Максим ковтнув повітря.

— Пам’ятаєш справу “Чорний сектор” три роки тому?

Денис насупився.

— Мережа відмивання грошей через благодійні фонди?

— Так. Ми тоді думали, що її знищили.

Він показав екран телефона.

— Ні. Вона просто змінила форму.

Денис мовчав кілька секунд.

Потім нервово засміявся.

— Тобто ми зараз воюємо не через коня?

— Коні — лише ширма.

Десь зовні рипнули двері.

Обидва миттєво завмерли.

Кроки.

Повільні.

Впевнені.

Вони знайшли їх.

Максим беззвучно дістав пістолет.

Денис підняв металевний прут.

Кроки ставали ближчими.

Склад дихав темрявою.

І раптом у темряві пролунав незнайомий голос: