Розділ 99: Нічне полювання

Нічний ліс схожий на величезну пастку, що ховає в собі тисячі очей. Під крихітними відблисками тактичних ліхтарів усе виглядає спотворено, мовби сама темрява дивиться на тебе крізь густу вуаль дощу. Мокра хвоя блищить, немов дзеркало, в якому відбиваються спалахи пострілів. Для Дениса й Максима цієї ночі не існувало нічого, крім холоду, адреналіну та запеклого прагнення вижити.

Вони стояли в тіні старої бетонної стіни, у провулку між технічними будівлями покинутої бази, де кілька хвилин тому Денис зустрівся поглядом із Маликом. Навколо свистіли кулі — Малик блефував, і щойно Денис зробив крок уперед, найманці відкрили вогонь.

— Готовий? — прошепотів Денис, поправляючи гарнітуру радіостанції та притискаючи автомат до плеча.

— Так, — відповів Максим, перезаряджаючи зброю. — Але мені не подобається, що ми працюємо без підтримки. Ті загін «Архітектора» — це не звичайні бандити. Тут свої закони і свої вовки.

Денис не відповів. В його очах було те саме заледеніле напруження, яке Максим бачив у найтяжчих боях. Їхня гра давно вийшла за межі правил. Вони не просто виконували завдання — тепер кожен їхній крок у цьому лісовому пеклі міг стати останнім.

Пастка зачиняється

Територія навколо головного бункера здавалась порожньою після першого спалаху перестрілки. Лише вітер грався з листям, ганяючи краплі дощу по калюжах. Десь далеко гуділи генератори бази, але тут, біля входу в підземелля, панувала дивна, загрожуюча тиша.

Максим дивився на таймер планшета. Минуло вже десять хвилин від початку штурму. Малик мав вивести дітей, як вимагав Денис, або подати знак своїм людям. Але нічого не ставалося.

— Щось не так, — сказав Денис тихо. — Вони затягують час довше, ніж ми розраховували.

— Може, чекають, поки нас затиснуть із тилу? — припустив Максим, скануючи тепловізором периметр.

— Малик не з тих, хто діє чесно. Він тягне час.

Денис звузив очі, вдивляючись в оптичний приціл у бік масивних гермодверей бункера. Залізо важко заскрипіло. Хтось щойно вийшов — це був Малик. Але його рухи були інші. Неприродні, стримані. Він ішов не як господар становища, а як той, кого самого ведуть під прицілом із темряви коридору.

— Це не просто відступ, — коротко сказав Денис. — Це пастка.

Максим напружився:

— Тобто?

— Він виходить без рації й сигнальних вогнів. А це означає — або його змусили власні ж найманці, або «Архітектор» віддав наказ ліквідувати і його, і нас разом.

Переслідування в темряві

Вони рушили за фігурою Малика, яка швидко зміщувалася в бік лісового масиву, тримаючи дистанцію. Дощ посилився, і це грало на їхню користь. Камуфляж, мокрі куртки — ідеальне прикриття для нічного полювання.

Малик ішов швидко, постійно озираючись. Його силует зливався з тінями дерев. Денис ішов слідом, обережно, крок у крок, переступаючи через мокре коріння. Максим прикривав із флангу, тримаючи під контролем тепловізор.

Нічний ліс жив своїм життям — десь скрипіли старі сосни, шумів дощ, а в іншому секторі бази гуркотіла дизельна станція. Але в цьому квадраті — лише темрява, ліхтарі найманців і глухий звук власних кроків.

— Ми його втратимо, якщо він заглибиться в хащі, — передав Максим через навушник.

— Не втратимо, — коротко відповів Денис. — Я знаю, куди він біжить. Там дренажний колектор бункера.

Він мав рацію. У кінці просіки стояла чорна вантажівка найманців без номерів. Двигун працював на холостих обертах, фари були вимкнені. Біля неї стояли двоє чоловіків у тактичному екіпіруванні. Один тримав на поготові автомат із глушником.

— Малик у грі, — прошепотів Максим. — Як ми цього відразу не помітили. Він намагається втекти з бази з кодами доступу!

— Або він пішак, або мисливець, — відповів Денис, знімаючи запобіжник. — Але сьогодні ми полюємо на мисливців.

Блискавичний удар

Вони пішли на зближення, коли Малик підійшов до вантажівки. Він нахилився, щось кричав водієві через відчинене вікно, і в ту ж саму мить охоронець з тепловізором озирнувся в їхній бік.

— Назад! — вигукнув Денис, розуміючи, що їх викрили.

Усе відбулося блискавично. Один із найманців скинув зброю, але Максим випередив його, кинувши вперед світлошумову гранату. Нічний ліс спалахнув сліпучим білим світлом. Ударна хвиля пройшла крізь дерева, пролунали крики оглушених ворогів.

Малик, закриваючи обличчя, кинувся тікати вглиб яру. Денис рвонув за ним. Вони бігли вузькими лісовими стежками, ковзаючи по мокрій хвої та багнюці. Навколо панувала ніч, лише їхнє важке дихання та тупіт берців розрізали тишу.

— Зупинись, Малик! — крикнув Денис, зрізаючи кут через чагарник. — Живим ти потрібен мені більше!

— Ви вже запізнилися, капітане! — долинав хрипкий голос зрадника, сповнений відчаю. — «Архітектор» уже знає, що ви тут! Наказ про зачистку віддано!

Ціна правди

Малик звернув у глибокий зарослі яр, але там його вже чекали. Двоє найманців у чорній формі, з автоматами натовського зразка. Денис встиг зреагувати на випередження — коротка черга, і перше тіло падає в мокру траву. Максим підбіг з флангу, щільним вогнем притискаючи другого нападника до землі.

Короткий бій тривав менше хвилини, але для Дениса він здався вічністю. Потім — тиша. Лише дощ бив по листю, змішуючись із різким запахом порохових газів.

Малик лежав біля підніжжя старого дуба, поранений осколком у плече. Його обличчя було блідим, але очі блищали від жаху.

— Вони змусили мене... — хрипко промовив він, плюючи кров'ю. — Якщо я не виведу їх з-під удару, «Архітектор» зачистить і мене. Твої діти в нижньому секторі «С-4»... але туди не дійти.

Денис опустив гарячий ствол автомата прямо перед обличчям Малика.

— Ми дійдемо. Але зараз ти скажеш мені пароль від шлюзу. Інакше ці 48 годин будуть останніми секундами твого життя.

Максим тим часом швидко обшукував убитого командира найманців. Захищений планшет, супутниковий телефон, тактична карта бункера з позначками. Раптом екран телефона спалахнув від вхідного повідомлення: