Розділ 96: Маєток Бастьяна

Найнебезпечніший хижак — це той, хто сидить у кріслі з червоного дерева і вбиває одним кліком на екрані планшета. У нього немає бруду під нігтями, але його руки по лікоть у крові. І єдиний спосіб зупинити його — діяти швидше, ніж сигнал супутника долетить до автомата найманця.

Ранок у Парижі був сірим і тривожним. Низькі, свинцеві хмари нависли над готичними дахами, обіцяючи затяжну зливу. Повітря здавалося липким і наелектризованим, наче сама природа затамувала подих перед бурею. Місто жило своїм звичним ритмом, вулиці пахли свіжими круасанами та кавою, але для Дениса і Максима цей ранок міг стати останнім.

Стоячи біля вікна готельного номера, Денис затягував краватку-метелик елітного смокінга. Його обличчя нагадувало висічену з граніту маску.

— Ти певен, що наш прихований ШІ-перехоплювач витримає їхні глушилки? — тихо запитав він, не повертаючи голови.

Максим, який востаннє перевіряв мініатюрні датчики, вшиті в манжети сорочки, зухвало, але блідо посміхнувся:

— Наша нейромережа б'є через зашифровані військові протоколи. Якщо Бастьян запустить планшет для зв'язку з Україною, я перехоплю його цифровий підпис за три секунди. Головне — підійти до нього на відстань трьох метрів.

— Тоді йдемо, — Денис сховав у кишеню незмінний кубик дитячого лего. — Якщо схибимо — нас поховають у французькому лісі, а моїх дітей в Україні не стане. Ставки вищі за життя.

Фортеця за колючим дротом

О восьмій ранку до готелю безшумно, наче привид, підкотила чорна Tesla Model X. Водій — кремезний бородань із холодними очима військового найманця — мовчки відчинив задні дверцята. Щойно Денис і Максим сіли в салон, двері заблокувалися, і вони поринули в абсолютну, глуху тишу.

Машина мчала понад годину. Калейдоскоп паризьких передмість змінився густими приватними лісами. Зрештою, серед пагорбів виросла триметрова залізобетонна огорожа з колючим дротом і камерами через кожні двадцять метрів. Маєток Роберта Бастьяна був не просто будинком — це була військова фортеця синдикату «Архітектора».

Ворота відчинилися з важким металевим скреготом. Охоронці з автоматами напереваги висадили їх із машини. Обшук був звірячим — у Дениса забрали навіть елітний годинник і ремінь. Проте нано-трекери в підошвах мешт і мікросенсори під шкіряною підкладкою взуття залишилися непоміченими.

— Чисті. За мною, — кинув старший охоронець французькою. ШІ-перекладач у прихованому навушнику Дениса миттєво видав сухий електронний переклад.

Їх повели через зали, завішані картинами середньовічного полювання. Тут усюди пахло колоніальною розкішшю та смертю. Перед величезними дубовими дверима конвою зупинився, постукав і, почувши владне «Entrez», штовхнув Дениса й Максима всередину.

Цифрова дуель

За столом із цільного червоного дерева сидів сам Робер Бастьян. Сивий, з бездоганною осадкою, у костюмі, який коштував як річний бюджет українського райвідділу. Але його очі... в них світився абсолютний, крижаний інтелект людини, яка звикла стирати людські долі одним порухом пальця.

— Месьє Денис, — Бастьян заговорив французькою, повільно розглядаючи капітана. — Мої люди перевірили ваші двадцять мільйонів. Гроші реальні. Але я не вірю документам. Я вірю своїй інтуїції. Ви занадто напружені для корумпованого олігарха.

Денис зробив крок уперед, скорочуючи відстань до столу. Три метри. Тепер усе залежало від Максима.

— Коли твій празький банкір Вернер сідає в тюрму, важко залишатися розслабленим, месьє Бастьян, — спокійно й зухвало відповів Денис, дивлячись прямо в очі магнату. — Я привіз гроші, але мені потрібні гарантії, що ваша логістична мережа в Україні досі працює після арешту Осадчука.

Бастьян жорстко посміхнувся і взяв зі столу тонкий армійський планшет.

— Україна? О, ви вчасно. Прямо зараз я закриваю всі питання в цій країні. Мої люди закінчують зачистку останнього конспіративного об'єкта під Житомиром. Там залишилися... небажані свідки. Один клік — і мої найманці отримають оплату і наказ «евакуація». Що означає повне знищення об'єкта.

Пальці Бастьяна зависли над екраном, де світилася червона кнопка активації супутникового наказу.

У Дениса всередині все захололо. «Об'єкт №2. Моя родина». Вони прибули в секунду страти.

Хакерський удар

Під столом пальці Максима шалено забігали по прихованій сенсорній панелі на його манжеті. В його навушнику штучний інтелект видав: «Зв'язок із планшетом встановлено. Перехоплення протоколу Бастьяна... 40%... 70%...»

— Зачекайте, Бастьяне, — Денис навмисно зробив ще крок уперед, перекриваючи корпусом огляд для камер охорони. — Якщо ви знищите цей об'єкт, ви обірвете зв'язок із криптогаманцями Осадчука. Я знаю, як врятувати ці коди. Не натискайте.

Бастьян здивовано підняв брову, затримавши палець за міліметр від екрана.

— Ви знаєте про гаманці? Цікаво...

«Перехоплення 100%. Цифровий підпис Бастьяна скопійовано. Наказ перенаправлено» — пролунав рятівний голос ШІ в навушнику Дениса. Максим зміг! Він не просто перехопив сигнал, він підмінив наказ Бастьяна на «Скасування ліквідації. Утримувати об'єкт до прибуття групи».

Бастьян, нічого не підозрюючи, натиснув на екран. Планшет блимнув зеленим.

— Ну от і все. Свідків більше немає, — спокійно сказав олігарх, думаючи, що щойно підписав смертний вирок сім'ї Дениса. — А тепер поговоримо про ваші мільйони. Я даю вам 48 годин на переказ першої половини суми. Якщо гроші не зайдуть — ви розділите долю моїх українських опонентів.

Назад дороги немає

Коли вони вийшли з маєтку, пройшли фінальний обшук і сіли в чорну Теслу, Денис не міг дихати. Лише коли машина виїхала за залізні ворота фортеці, Максим витер піт з лоба і важко видихнув:

— Брате... я зробив це. Наказ про розстріл скасовано. Твоя родина жива. Я заблокував їхні термінали в Житомирі через французький супутник — вони тепер не отримають нових команд від Бастьяна мінімум 24 години.