Розділ 85: Вхід у фортецю

Найбезпечніша в’язниця — та, де замість решіток — діаманти, а замість наглядачів — вишукані офіціанти. Але вихід із неї завжди веде в один бік — у безкрайню ніч.

План штурму головного «гнізда» вимагав не просто обережності — це була прогулянка мінним полем із зав’язаними очима. Денис усвідомлював: у «Олімпі» не б’ють морди. Там просто стирають із життя. Без зайвих звуків, без слідів у базах даних, без шансів на те, що тебе колись знайдуть.

— Операція має бути хірургічною, — Денис обвів поглядом своїх людей на закритій нараді. — Якщо хтось відчуває, що серце дає збій — йдіть зараз. Коли ми переступимо поріг, шляху назад не існує. Є тільки «Олімп» або морг.

Максим, зазвичай говіркий, мовчав. Він перевіряв мікросхеми у фальшивих картах доступу. Група була крихітною — лише ті, хто пройшов вогонь і воду, і на кого не було компромату в кабінетах на Банковій.

— Легенда залізна, — Максим виклав на стіл два одеські паспорти. — Ми — бізнесмени, що шукають, де припаркувати «брудні» мільйони. Інформатор із «Спа-Релаксу» не збрехав: Кравець із «Фінвесту» дійсно був частим гостем. Ми заходимо під його протеже.

Обитель гріха

Ніч була крижаною. Київ заціпенів під вологим туманом, але серце Хрещатика пульсувало золотавим світлом. «Бізнес-клуб для обраних» — так ця фортеця називалася для податкової. Для Дениса це був епіцентр інфекції, що пожирала країну.

Вони під’їхали на чорному седані. Максим поправив вузол краватки, під яким ховалося око мікрокамери. Денис глянув на свій годинник — за склом цифр пульсував передавач.

— Якщо я не вийду через двадцять хвилин, спалюйте сервери й тікайте, — кинув Денис водієві.

— Як завжди, — Максим криво посміхнувся, ховаючи за поясом тонкий ніж-«перо».

На вході їх зустріли не вишибали, а «джентльмени» в смокінгах. Але погляди в них були як у акул — холодні й оцінюючі. Секунди біометричного сканування здалися годинами.

— Панове, вперше у нас? — запитав охоронець, тримаючи руку біля лацкана.

— Ми за рекомендацією пана Кравця. Він казав, що ваші «особливі розваги» варті кожного цента, — Денис говорив розслаблено, хоча кожен м'яз був напружений, як струна.

Турнікет клацнув. Шлях у пекло був відкритий.

Золота пастка

Всередині їх накрило розкошами, від яких нудило. Мармур, кришталеві люстри розміром із дерево, аромат сигар вартістю в місячну зарплату вчителя. У залі панувала тиша, яку порушував лише сухий шелест карт і стукіт кульки рулетки. Але Денис бачив інше: кожна тінь у кутку мала рацію, кожен офіціант стежив за кутом нахилу голови гостей.

— Тут навіть повітря має присмак крові, — пробурмотів Максим, роблячи першу ставку на ігровому автоматі.

Поки Максим «створював фон», привертаючи увагу виграшами, Денис рушив до технічної зони. Його ціль — серверна. Саме там билося цифрове серце імперії. Замок піддався за три секунди. Всередині гули стійки, миготіли сині вогні.

Він під’єднав «жучок» до старого сервісного порту.

— Передача пішла, — видихнув він у мікрофон.

— Приймаю, — відгукнувся технік у фургоні. — Боже... Денисе, тут не тільки гроші. Тут графіки поставок зброї, списки офшорів...

Раптом будівлю прошив гострий звук. Сигнал тривоги. Не гучна сирена, а глухе шипіння по навушниках охорони.

— Витік у четвертому секторі! Блокувати виходи! — пролунало в залі.

План «Б»

Денис застиг. Секундна стрілка на екрані завантаження повзла надто повільно. 90%... 95%...

— Максим, у нас хвіст! — прошепотів він.

— Зрозумів. Вмикаю шоу.

Максим різко перекинув стіл із рулеткою. Фішки розлетілися золотим дощем.

— Ви мене дурите! Ця машина підкручена! — закричав він, хапаючи сусіда за комір.

Охорона кинулася до епіцентру бійки. Це дало Денису ті самі п’ять секунд, щоб вирвати передавач і вислизнути через вентиляційний люк технічного поверху.

Вони зустрілися в провулку, коли позаду вже ляскали двері елітних позашляховиків. Машина рвонула з місця, залишаючи «Олімп» у дзеркалі заднього виду.

Обличчя справжніх ляльководів

Безпечна квартира на краю міста зустріла їх запахом пилу. Максим тремтячими пальцями відкрив файли. На екрані почали розгортатися списки.

— Денисе... це кінець. Для них або для нас.

На моніторі миготіли прізвища, які щовечора звучали в теленовинах:

Екс-міністри з репутацією «святих».

Судді, що виносять вироки іменем України.

Двоє чинних депутатів, що очолюють антикорупційні комітети.

І... підпис власника головного криптогаманця, зашифрований кодом «Архітектор».

— Ми знайшли королів, — тихо сказав Денис, дивлячись, як за вікном сірий світанок розрізає темряву над Києвом. — Але «Архітектор»... він не просто власник. Він господар всієї цієї системи.

Максим мовчки кивнув.

— Тепер ми не просто слідчі. Ми — мішені.

— Ні, Максе, — Денис стиснув флешку в руці. — Тепер ми — ті, хто нарешті ввімкне світло в цій кімнаті жахів. Пора показати країні її «героїв».

«"Архітектор" — хто він? Людина з команди Дениса, чи хтось із найвищих ешелонів влади, кого ми ще не бачили? Пишіть ваші здогадки! 86-й розділ розкриє першу зачіпку!»

.

`