Розділ 63: Перші удари

***Коли хижак відчуває загрозу, він не тікає. Він б’є першим, цілячись у горло.

Після викриття «Ради» повітря в Києві ніби загусло. Кожен звук — випадковий дзвінок, кроки в під’їзді чи скрип гальм під вікном — почав звучати як попередження. Денис не був новачком, але зараз він відчував: система почала «самоочищення». Тільки очищувалася вона не від бруду, а від нього.

Спочатку зникли документи. Потім — цифрові підписи. В суді Денису відмовили в санкції на обшук «QuantumFuture» з формулюванням: «Недостатня доказова база». Це було смішно. У нього було більше доказів, ніж потрібно для довічного терміну, але закон раптом став сліпим і глухим.

А ввечері пролунав дзвінок від керівника.

— Денисе, припини, — голос полковника був сухим, як тертя каменя об камінь. — Це не твоя вагова категорія.

— А чия, Степановичу? Тієї «Ради», яка заносить вам частку в конверті? — Денис не намагався бути ввічливим.

— Ці люди недоторканні.

— Недоторканні перед ким? Перед Богом чи перед Кримінальним кодексом?

— Перед усіма, хто хоче дожити до ранку, — відрізав полковник і кинув слухавку.

Удар під дих

Максим працював у кімнаті без вікон, де єдиним світлом був блакитний відблиск моніторів. Коли система подала сигнал про втручання, він не здивувався. Він злякався.

Злам був хірургічним. Жодної вкраденої копійки. Тільки один текстовий файл, що відкрився на весь екран:

«Максиме, у твого коду є ціна. У твоєї матері в Черкасах — теж. Подумай про неї, поки вона ще ходить у магазин сама».

Максим закрив обличчя руками. Серце калатало в ребра, як спійманий птах. Вони знайшли його слабке місце. Його тиху, ні в чому не винну маму, яка навіть не знала, чим насправді займається її син.

Вранці він прийшов до штабу білий як полотно.

— Вони б’ють по живому, Денисе, — прошепотів він. — Це професіонали. Вони не хочуть нас посадити. Вони хочуть, щоб ми самі себе зламали.

— Вони думають, що ми зроблені з цукру, — Денис поклав руку на плече друга. — Ми переводимо твою маму в безпечне місце. Сьогодні ж. Марія вже займається логістикою. Ми йдемо в «режим тіні». Жодних телефонів. Жодних соцмереж. Тільки зашифрована рація.

Смак дощу і металу

Вечір застав Дениса в одному з провулків Подолу. Дощ лив стіною, перетворюючи асфальт на чорне дзеркало. Він ішов пішки, постійно перевіряючи хвіст.

Вони вийшли з тіні раптово. Троє. У темному тактичному одязі, без масок — вони не боялися, що їх упізнають. Перший удар у живіт зігнув Дениса навпіл. Другий — по плечу — змусив упасти на коліна в брудну калюжу.

— Тобі ж казали зупинитися, слідчий, — прохрипів один із них, заносячи важкий черевик для удару в голову.

Денис не чекав. Біль у ребрі спалахнув білим полум’ям, але він встиг вихопити пістолет. Постріл пролунав коротко, заглушений шумом дощу. Куля пройшлася по дотичній, але нападник з криком повалився на землю. Двоє інших, не чекаючи відсічі, розчинилися в тумані провулків.

Денис стояв посеред калюжі, тримаючи пістолет обома руками. Кров стікала з розбитої губи, змішуючись із дощовою водою.

— Я ще навіть не починав... — прошепотів він у порожнечу.

Через двадцять хвилин Максим уже обробляв його рани в штабі.

— Тебе могли вбити!

— Не могли, — Денис скривився від антисептика. — Вони хотіли залякати. Якби хотіли вбити — вистрелили б у спину. Це був «перший попереджувальний».

Рада ухвалює рішення

У підвалі на іншому березі Києва «Рада» знову зібралася.

— Слідчий виявився зубастішим, ніж ми думали, — сказав чоловік у дорогому костюмі, крутячи в руках склянку з віскі. — Він застосував зброю.

— Тепер це не проблема, — відповів інший голос. — Зробимо це професійно. Нещасний випадок. Або самогубство на ґрунті депресії. ЗМІ вже підготовані. Нам не потрібні мученики, нам потрібні забуті жертви.

Рішення було ухвалене миттєво. Для них людина була лише рядком у звіті про витрати.

Мертва рука

Денис сидів за столом, дивлячись на фотографію дружини й сина, які вже рік жили в Польщі. Він спеціально тримав їх далеко, щоб не дати ворогу цього козиря.

— Максе, запускаємо протокол «Мертва рука», — тихо сказав Денис.

— Ти впевнений? Якщо ми це зробимо, вороття не буде. Вся доказова база виллється в мережу автоматично, якщо ми не введемо код кожні 24 години.

— Запускай. Якщо нас приберуть, нехай цей світ вибухне від правди. Це наша страховка.

Над містом займався сірий, холодний світанок. Денис подивився на свої тремтячі руки й зціпив зуби.

— Хочеш залишитися людиною — не здавайся. Навіть якщо проти тебе весь світ.

Він знав: це більше не розслідування. Це війна. І в цій війні переможе той, хто готовий іти до кінця, навіть коли під ногами — безодня.

«Друзі, "Рада" перейшла межу — вони почали погрожувати рідним. Як ви вважаєте, що мав зробити Максим: піддатися страху чи йти до кінця з Денисом? І чи зможе "Мертва рука" врятувати їх у разі найгіршого? Чекаю на ваші думки в коментарях!»