Розділ 56: Гамбурзька глибина

***Гамбург не зустрічав гостей — він перевіряв їх на міцність. Місто дихало крижаним морським вітром, запахом іржавого металу та мазуту. Велетенські портові крани в тумані здавалися скелетами доісторичних істот, що схилилися над чорною водою Ельби.

Для Дениса цей холод був майже відчутним фізично. Кожен крок по мокрій бруківці району Альтона відгукувався в тріснутому ребрі гострим спалахом. Він затягнув комір пальта, намагаючись сховати обличчя від колючого дощу.

— Сорок вісім годин, Максе, — прохрипів Денис, не обертаючись. — У нас залишилося менше сорока годин, поки той транспорт із дітьми не зникне в приватних терміналах.

Максим ішов слідом, втиснувши голову в плечі. Його рюкзак із серверним обладнанням здавався зараз важчим за бетонну плиту.

— Денисе, ми в Німеччині. Тут не можна просто вибити двері й почати стріляти. Тут «Ordnung». Якщо ми помилимося хоч на міліметр — нас депортують швидше, ніж ми встигнемо сказати «правда».

В управлінні поліції на них чекала Ганна Мюллер. Коротке світле волосся, очі кольору північної сталі та голос, у якому відчувався метал. Вона не запропонувала їм кави. Вона одразу кинула на стіл папку з грифом «Vertraulich» — конфіденційно.

— Ваші дані з Праги підняли на вуха весь Інтерпол, Савчук, — сказала вона, ігноруючи привітання. — Але ви вчинили хаос. Моє керівництво не хоче, щоб ви плуталися під ногами. Ви для них — «радіоактивне» джерело проблем.

— Офіцере Мюллер, — Денис сперся руками на стіл, перемагаючи біль. — Поки ваше керівництво п'є ранковий ерл-грей, двадцять українських сиріт готують до «розбору» в підпільному хабі вашого порту. Ви хочете грати в процедури чи ви хочете врятувати дітей?

Мюллер застигла. В її погляді промайнуло щось людське — на мить вона перестала бути гвинтиком системи.

— У нас є підозра щодо клубу «Eisenstadt». Але це не просто клуб. Це власність фонду, який має дипломатичне прикриття однієї з країн Східної Європи. Ми не можемо туди зайти без ордера вищого земельного суду. А це — три дні паперової тяганини.

— У нас немає трьох днів, — Денис випрямився. — Дайте мені доступ до ваших вуличних камер у районі Шпайхерштадт. Максим зробить решту. Ми знайдемо лазівку, яку ваша «кібергрупа» не бачить, бо вони дивляться за правилами.

Наступні шість годин перетворилися на цифрове полювання. Максим розставив свої «пастки» в мережі Гамбурга. Його пальці літали по клавіатурі, поки на екрані розгорталася тривимірна модель портових доків.

— Є! — раптом вигукнув Максим. — Дивись, Денисе. Вантажівка з емблемою «Червоного Хреста», але номерні знаки — дублікати. Вона заїхала на територію «Eisenstadt» годину тому і досі не виїхала. Вага машини при в’їзді — вісім тонн. А за документами вона має бути порожня.

Денис вдивлявся в зернисте зображення.

— Це вони. Ганно, якщо ми чекатимемо ранку — дітей завантажать на контейнеровоз. Потім ми їх не знайдемо навіть за допомогою супутників.

Мюллер стиснула губи. Вона знала: якщо вона дасть наказ на штурм без папірця, її кар’єра закінчиться сьогодні. Якщо не дасть — вона не зможе дивитися в дзеркало.

— Ганно, — тихо сказав Денис. — Іноді, щоб захистити закон, треба стати вище за параграфи.

— Спецназ не піде без ордера, — вона підняла очі. — Але… група швидкого реагування може виїхати на «повідомлення про витік газу» або «загрозу теракту». Це дасть нам десять хвилин на огляд.

— Десять хвилин — це все, що мені потрібно, — Денис перевірив зброю.

Нічний Гамбург зустрів їх темрявою портових лабіринтів. «Eisenstadt» виглядав як неприступна фортеця з чорного скла та бетону. Музика всередині гупала так, що дрижав асфальт під ногами.

— Я в системі безпеки, — голос Максима в навушнику тремтів. — Денисе, у тебе є вісім хвилин. Я відключив датчики руху в технічному секторі. Йди через вентиляцію кухні.

Денис пробирався крізь вузькі шахти, ігноруючи крик ребер, що протестували проти кожного руху. Коли він нарешті зістрибнув на підлогу підвалу, в ніс вдарив запах, від якого волосся стало дибки. Це не був запах клубу. Це був запах лікарні… і смерті.

Він відчинив перші двері. Те, що він побачив, змусило його заціпити зуби до хрусту. У стерильних боксах на маленьких ліжках лежали діти. Вони не плакали. Вони були під дією сильних седативних препаратів. На кожному ліжку — бирка з групою крові та ціною в євро.

— Паскуди… — прошепотів він, витягаючи телефон, щоб зафіксувати це.

Раптом ззаду почулося клацання затвора.

— Ви дуже невчасно, гер Савчук, — голос Павела, директора празького фонду, розрізав тишу. Він стояв у дверях, і в руках у нього був пістолет із глушником. — Ви думали, що Прага — це фінал? Прага була лише роздрібним магазином. Тут — оптова база.

Денис повільно підняв руки, тримаючи телефон так, щоб камера продовжувала трансляцію на сервер Максима.

— Ганна вже тут, Павле. Твій час закінчився.

— Офіцер Мюллер зараз розмовляє з моїми адвокатами, які пояснюють їй наслідки незаконного вторгнення, — Павел посміхнувся, і ця посмішка була страшнішою за саму зброю. — А ви… ви просто станете донором. У вас рідкісна група крові, Денисе. Хоч якась користь від вашого безглуздого героїзму.

В ту ж мить зверху пролунав вибух. Стеля здригнулася, пил засипав очі. Денис не чекав — він кинувся вперед, збиваючи Павела з ніг. Постріл пройшов мимо, обпаливши вухо.

— Працює поліція! Всім на підлогу! — рев Ганни Мюллер зверху був найкращою музикою, яку Денис чув у житті.

Бій тривав недовго, але він був жорстоким. Коли дим розсіявся, Денис сидів на підлозі, притискаючи до себе малого хлопчика, який почав прокидатися від шуму.

Мюллер підійшла до нього, її обличчя було в сажі.

— Я підписала собі відставку, Савчук.

— Ні, — Денис підвівся, тримаючи дитину. — Ви щойно підписали собі право називатися людиною. Подивіться на них. Це коштує будь-якої кар’єри.

Через годину порт був оточений сотнями машин із мигалками. Виводили людей у кайданках — і серед них були не тільки бандити, а й люди в дорогих костюмах, які намагалися прикритися дипломатичними паспортами.