Розділ 55: Мережа розпадається

***Ранок після операції не приніс полегшення. Сонце над Прагою було блідим і холодним, наче світло в допитовій. Денис сидів у тимчасовому сховищі — орендованій квартирі на околиці, де пахло пилом і дешевим миючим засобом. Його очі пекли від безсоння, а кожне ворушіння правим боком відгукувалося в ребрі так, ніби туди забивали розпечений цвях.

Максим не відходив від монітора шістнадцять годин поспіль. Його обличчя в синьому світлі екрана здавалося восковою маскою.

— Це не просто бої, Денисе, — голос Максима став сиплим. — Ми розкрили повноцінну індустрію. Дивись на ці транзакції: вони купували «обладнання» для клінік через фірми-прокладки, що постачають ліки для фронту. Торгівля людьми, експерименти з нейростимуляторами на ветеранах, які втратили пам’ять... Вони перетворювали героїв на біомеханічних гладіаторів для розваги покидьків у смокінгах.

Денис підійшов ближче, тримаючись за бік. На екрані миготіли назви офшорів, що перепліталися з прізвищами, які він звик бачити в новинах у розділі «Державні нагороди».

— Судді, заступники міністрів, прокурор обласного рівня... — Денис вимовив імена повільно, наче пробуючи гіркоту на язик. — Якщо ми просто передамо це в управління, файли зникнуть раніше, ніж я доїду додому. Нас зачистять прямо на парковці.

— Тоді що? — Максим обернувся. В його очах читався страх, змішаний із відчайдушною надією.

— Якщо хочеш вижити, коли йдеш проти вовків, ти маєш вити на весь ліс. Робимо розсилку по всіх світових агенціях. А ввечері — пресконференція. Прямий ефір. Тут, у Празі, під захистом міжнародної преси.

Того вечора в залі було занадто багато світла. Камери націлені на Дениса, наче дула автоматів. Він вийшов до мікрофона, відчуваючи, як піджак тисне на перебинтовані ребра. У залі сиділи не лише журналісти — він бачив «міцних хлопців» у цивільному, які нервово переглядалися біля входу. Вони прийшли зупинити його, але світло софітів було його найнадійнішим щитом.

— Те, що ви зараз побачите, — це не сценарій трилера, — голос Дениса звучав сухо і твердо, відлунюючи від стін. — Це реальність, яку оплачували ваші податки і життя тих, хто не міг себе захистити.

Він натиснув кнопку на пульті. На величезному екрані за його спиною з’явилися кадри з підвалу фонду. Артем із порожніми очима. Списки «утилізації». Підписи чиновників під актами прийому-передачі «живого товару».

Зал спочатку завмер. Потім вибухнув. Спалахи фотокамер засліплювали, питання сипалися градом. Репортери стрімко передавали матеріали в ефір, ламаючи плани тих, хто сподівався все залагодити одним дзвінком.

Через три години мережа почала розпадатися. Інтернет вибухнув заголовками: «Слідчий-втікач розкрив міжнародну фабрику смерті», «Тіні в кабінетах: хто заробляв на крові ветеранів?».

Наступного ранку світ змінився. Денис дивився в монітор, де показували кадри арештів. Урядові кабінети в Києві та Празі спорожніли. Поважних осіб у дорогих пальтах виводили з офісів, заломивши руки за спину. Один із депутатів намагався прорватися через VIP-термінал аеропорту, але кайданки клацнули на його зап’ястях швидше, ніж пілот запустив двигуни.

Денис не відчував радості. Лише пустку. Він знав, що коли падає одна голова гідри, на її місці виростають нові, ще голодніші.

Максим підійшов до вікна, тримаючи дві чашки кави. Його руки вже не так тремтіли.

— Ми запустили цунамі, Денисе. Але воно може змити і нас.

— Ми вже у відкритому морі, Максе. Назад дороги немає, — Денис зробив ковток гіркого напою.

Раптом телефон на столі завібрував. Номер був зашифрований, з міжнародним кодом. Максим увімкнув гучний зв'язок.

— Пане Савчук? — голос у слухавці був низьким, із легким німецьким акцентом. — Ви зробили велику справу в Празі. Але ви лише зачепили хвіст змії. Голова — у Гамбурзі. Там зараз перебуває транспорт із двадцятьма дітьми, яких вивезли з прикордонних територій під виглядом «евакуації». У вас є сорок вісім годин, перш ніж вони зникнуть у приватних клініках.

Максим зблід. Чашка ледь не випала з його рук.

— Хто це? Звідки у вас цей номер?

— Це не важливо, — відповів голос. — Важливо те, чи ви насправді такий «порядний слідчий», як про вас пишуть, чи ви зупинитесь на одному успіху. Ми чекаємо в порту.

Зв’язок перервався. У кімнаті запала тиша, яку порушував лише шум дощу за вікном. Денис повільно підійшов до вікна, дивлячись на сіру Прагу.

— Гамбург, — прошепотів він. — Отже, це був лише пролог.

Він дістав свій старий блокнот, де на кожній сторінці було життя, яке він намагався врятувати. На останньому аркуші, під жирною рискою, він вивів: «Гамбург. Початок другої хвилі».

Він більше не був просто майором поліції у розшуку. Він став ворогом для цілої касти недоторканих. І це було саме те місце, де він мав бути.

— Збирайся, Максе, — сказав Денис, не обертаючись. — Світ великий, але для таких, як вони, він щойно став занадто тісним.

«Друзі, перемога в Празі виявилася лише початком! Денис Савчук іде на Гамбург, де ставки стають ще вищими — на кону життя дітей. Як ви гадаєте, чи зможе Максим і надалі бути технічним щитом Дениса в Німеччині? Чекаю на ваші коментарі та зірочки, це допомагає Денису боротися далі!»