Розділ 54: Нічна операція

***О першій ночі Прага перетворилася на готичний кошмар. Дощ не вщухав, перетворюючи кожну вулицю на потік рідкого дзеркала, в якому розчинялися вогні ліхтарів. Денис стояв на краю даху сусідньої будівлі, відчуваючи, як холодна вода просочується під комір і стікає по хребту. Кожен подих віддавався в ребрах тупим, пульсуючим болем. Тріщина в кістці нагадувала про себе щоразу, коли він намагався поворухнутися.

— Два охоронці на парадному. Один на даху, курить біля вентиляційної шахти, — прошепотів Максим, не відриваючись від тепловізора. Його пальці в рукавичках без пальців були синіми від холоду. — Камери я «зациклив». На моніторах охорони зараз крутиться запис порожнього коридору п'ятихвилинної давнини. У нас є максимум двадцять хвилин, поки система не видасть помилку контрольної суми.

— Двадцять хвилин — це вічність, якщо діяти швидко, і мить, якщо помилитися, — Денис перевірив обойму. — Нам потрібен Артем і сервер. Решта — другорядне.

Вони спустилися по пожежній драбині, мов дві тіні, що виникли з самого дощу. Задній вхід піддався легко — Максим заздалегідь підготував магнітний ключ. Всередині будівля фонду зустріла їх мертвою тишею та запахом, який Денис ні з чим би не переплутав: суміш хлорки, дешевого спирту та старого, в'їдливого страху.

— Підвал. Код 0911, — Максим ввів цифри, і важкі металеві двері відчинилися з ледь чутним шипінням пневматики.

Там, унизу, стерильність закінчувалася. Підвал був поділений на блоки, схожі на клітки в елітному звіринці. Денис ішов коридором, зазираючи у віконця. В перших трьох кімнатах люди нагадували овочі: вони сиділи на підлозі, дивлячись в одну точку. Їхні вени були поцятковані синіми точками від регулярних ін'єкцій.

— Ось він, — Денис зупинився біля четвертого блоку.

Артем лежав на кушетці. Коли двері відчинилися, він навіть не здригнувся. Тільки коли Денис схопив його за плече, хлопець сфокусував погляд. В його очах була не надія, а тваринний жах.

— Ми витягаємо тебе, пацане. Вставай, якщо хочеш жити, — Денис майже силоміць підняв його. Хлопець важив набагато менше, ніж мав би боксер його ваги. — Максе, що з сервером?

— Качаю! — Максим підключив жорсткий диск до термінала. — Боже, Денисе... тут контракти на «утилізацію». Вони продають органи тих, хто не виживає після боїв. Це не просто фонд, це ферма! Сімдесят відсотків... вісімдесят... Давай, залізяко, швидше!

Раптово рація на поясі одного з охоронців, що висіла в коридорі, ожила:

— «Пост-1», чому на камері 4 одна й та сама муха повзає по об'єктиву вже десять хвилин? Перевір периметр!

— Нас розкрили, — відчеканив Денис. — Максе, рви диск!

— Ще два відсотки! Денисе, тут дані про фінансування з міністерства!

— Рви, я сказав!

Максим висмикнув кабель за секунду до того, як у коридорі почулися важкі кроки. Денис виштовхнув Артема за спину і притиснувся до стіни. Охоронець ввалився в кімнату, уже витягаючи зброю, але Денис був швидшим. Він не стріляв — звук пострілу в закритому приміщенні став би смертним вироком. Короткий удар ліктем у горло, потім коліном у живіт. Охоронець захрипів і осів, але встиг натиснути на тривожну кнопку на поясі.

Будівлю прошив нестерпний виск сирени. Червоні лампи аварійного освітлення почали пульсувати, перетворюючи коридор на криваве марево.

— Бігом! — крикнув Денис, підхоплюючи Артема під руку. Хлопець ледь переставляв ноги, його нудило від препаратів.

Вони вискочили на вулицю через бічний вихід. Дощ бив в обличчя, засліплюючи. До машини залишалося метрів тридцять, коли шлях перегородив чорний позашляховик. З нього вискочили троє. Один із них — Павел. Тепер на його обличчі не було посмішки. Тільки холодна, професійна лють мисливця.

— Пан «інвестор» вирішив забрати товар без оплати? — Павел повільно витягнув пістолет із глушником. — Це поганий тон, Денисе.

Денис закрив собою Максима та Артема.

— Це не товар, Павле. Це люди. І сьогодні ваша ферма закривається на карантин.

Денис вистрілив першим — не в людей, а в бензобак старої вантажівки, що стояла поруч. Спалахнув вогонь, на мить засліпивши переслідувачів. Цих секунд вистачило, щоб вони заскочили у свою машину. Максим вдарив по газах, вириваючи колесами шматки асфальту.

Артем на задньому сидінні тремтів. Він торкнувся руки Дениса, ніби перевіряючи, чи той справжній.

— Ви... ви справді прийшли? За мною?

Денис подивився в дзеркало заднього виду. За ними вже мчали вогні двох автівок.

— Ми не прийшли за тобою, Артеме. Ми прийшли, щоб закінчити це пекло. Але щоб ми перемогли, ти маєш вижити і розповісти все. Кожне ім'я. Кожну цифру.

Автомобіль летів вузькими вуличками нічної Праги. Диск із даними на сидінні здавався розпеченим металом — там була смерть для одних і єдиний шанс на життя для сотень інших.

— Куди ми? — важко дихаючи, запитав Максим. — На кордон?

— Ні, — Денис витер кров з розбитої губи. — У нас немає часу на кордон. Ми їдемо прямо в посольство. Якщо ми не встигнемо скинути ці дані в мережу за наступну годину — ми трупи.

Машина зникла в нічній імлі, а позаду, в стінах фонду, залишалися сотні невидимих зв'язків, які тільки-но почали рватися. Але Денис знав: справжня битва почнеться, коли настане ранок.

Увага, питання до знавців детективів! Як ви думаєте, чи встигне Максим передати дані, чи вороги встигнуть заблокувати зв'язок? Кожен ваш коментар наближає Дениса до перемоги!»