Розділ 53: Прага під прикриттям

***Прага зустріла їх не як на листівці. Дрібний, колючий дощ перетворював бруківку на слизьке скло, а готичні шпилі в тумані здавалися кістлявими пальцями, що намагаються вхопити важке небо. Для туристів це була романтика, для Дениса — чергове місце, де за красивими фасадами гниє правда.

Кожен крок віддавав у ребрах гострим лезом. Денис намагався дихати неглибоко, щоб не провокувати біль від тріснутого ребра, але вологе чеське повітря наче спеціально забивало легені.

— Виногради. Район елітний, тихий. Саме тут люблять ховати найбільший бруд, — прошепотів Максим, поправляючи окуляри. — Дивись, триповерхова будівля з мансардою. Відеокамери по периметру — останнє слово техніки. Це не просто «благодійний фонд», це фортеця.

Денис глянув на фасад. Вивіска «Strength Rebirth Fund» сяяла м’яким синім світлом. На плакатах біля входу — усміхнені підлітки в спортивній формі. Ідилія, від якої Дениса почало нудити.

— Ми точно впевнені щодо легенди? — запитав він, відчуваючи, як пістолет у кобурі неприємно тисне на забій.

— Твій профіль «Артема Сокола», венчурного інвестора з IT-сфери, тепер чистіший за сльозу немовляти, — Максим впевнено настукував щось на смартфоні. — Я створив тобі трирічну історію успіху в Києві та Празі. Ти хочеш інвестувати в «аналітичні системи підготовки кадрів». Тобто — в їхнє м’ясо.

Вони увійшли всередину. Запах антисептика та дорогої кави був настільки інтенсивним, що здавався штучним.

Павел, директор програми, з'явився ніби з нізвідки. Ідеально підігнаний піджак, годинник вартістю в хороше авто та посмішка, яка не торкалася очей. Очі Павела були інструментами — вони сканували Дениса, шукаючи найменшу невідповідність: нахил голови, тембр голосу, те, як він переносить вагу на здорову ногу.

— Пан Сокіл? Радий, що ви зацікавилися нашою методикою, — Павел простягнув руку. Хватка була сухою і занадто сильною. — Бачу, ви теж мали… інцидент? — він кивнув на синець під оком Дениса.

— Невдалий раунд спарингу, — спокійно збрехав Денис, витримуючи погляд. — Мій тренер каже, що я занадто багато думаю і замало б’ю. Тому я тут. Мені потрібна система, де люди не думають взагалі.

Павел тонко посміхнувся. Ця відповідь йому сподобалася.

— Тоді ви за адресою. Ходімо, я покажу наше серце.

Вони спустилися в підвал. Але це був не підвал спортзалу. Це був високотехнологічний блокпост. Стерильні білі коридори, герметичні двері з магнітними замками. Тут не пахло потом. Тут пахло лабораторією.

— Ми не просто тренуємо, — Павел вів їх повз дзеркала-односторонки. — Ми модифікуємо. Психологічна стійкість, фармакологічна підтримка, повна деконструкція особистості. На виході ми отримуємо продукт, який не відчуває болю і, головне, не ставить запитань.

Денис глянув у одне з вікон. Те, що він побачив, змусило його серце здригнутися, хоча обличчя залишилося кам'яним. В невеликій камері на лаві сидів Артем. Той самий хлопець з боїв у промзоні. Він був напівголий, обплутаний датчиками. Його погляд був спрямований у порожнечу. На плечі виднівся свіжий шрам — слід від чипа чи ін’єкції. Хлопець виглядав не як людина, а як зламана лялька, яку готують до останнього виступу.

— Це наш «золотий фонд», — з гордістю сказав Павел. — Він готується до відправки на закритий турнір у Берліні. Ви можете придбати частку в його контракті. Це принесе вам триста відсотків прибутку вже за місяць.

— Я хочу побачити його медичну карту, — кивнув Денис, відчуваючи, як лють закипає десь глибоко всередині. — Мені треба знати, скільки він протримається, перш ніж у нього відмовить серце.

Максим у цей час стояв поруч, ніби нудьгуючи, але його годинник, синхронізований із планшетом у кишені, уже «висмоктував» дані з локальної мережі фонду. Денис бачив, як на циферблаті Максима ледь помітно пульсує синя точка — сигнал успішного копіювання файлів.

— Ви дуже практичний, пане Сокіл, — Павел зупинився і раптово наблизився до Дениса. — Але скажіть… чому від вас пахне не дорогою кавою чи парфумами, а… «Троксевазином»? Типовою маззю для копів після бійки?

Повітря в коридорі наче викачали насосом. Максим застиг. Охоронці біля дверей одночасно поклали руки на кобури.

Денис відчув, як крапля холодного поту скотилася по хребту. Він повільно випрямився, ігноруючи біль у ребрі, і подивився Павелу прямо в зіниці.

— Бо мій тренер — старий садист зі спецназу, — відчеканив Денис. — І він не вірить у дорогі ліки. Він вірить у те, що біль має нагадувати про помилки. Бажаєте перевірити мою реакцію?

Павел мовчав кілька довгих секунд, які здалися вічністю. Потім він раптово розсміявся — гучно, але без жодної емоції.

— Мені подобається ваш напір. Ходімо в кабінет, підпишемо попередній меморандум.

Коли за годину вони вийшли на вулицю, дощ посилився. Прага вже не здавалася казковою — вона була холодною і ворожою.

— Ти бачив його очі? — прошепотів Максим, коли вони відійшли на безпечну відстань. Його руки досі тремтіли. — Вони там з них роблять зомбі. Я витягнув списки. Денисе, там не тільки Артем. Там десятки імен. І за кожним — транзакція від людей, яких ми знаємо в Україні.

Денис зупинився під тьмяним ліхтарем. Він відчував, що вони засунули руку в гніздо з отруйними зміями, і тепер головне — встигнути витягнути її, перш ніж зуби зімкнуться на горлі.

— Завтра вночі ми повернемося, — сказав він, дивлячись на темну будівлю фонду. — Але не для того, щоб підписувати папери. Ми витягнемо Артема. Навіть якщо мені доведеться спалити це місце дотла.

— Ти з глузду з’їхав! Там три рівні охорони! — Максим витріщився на нього.

— Правда не завжди говорить голосно, Максе. Але завтра вона прокричить так, що її почують навіть у Берліні. Готуй маршрут. Ми йдемо на штурм.