Розділ 42: Людина без коду

***05:45:11

Місто тільки прокидалось.

Перші маршрутки різали вулиці жовтим світлом фар, кавові автомати кашляли парою, а над Дніпром висів туман — густий, ніби ховав щось потаємне.

Денис цього вже не бачив.

Він сидів у бетонному підвалі за містом і дивився, як на моніторі миготять рядки коду. Сирість просочувала стіни. Десь у темряві монотонно капала вода. Генератор працював ривками — ніби задихався.

Анжела мовчала вже понад двадцять хвилин.

І це лякало більше, ніж будь-які її слова.

Пальці швидко били по клавіатурі. На екрані відкривались старі серверні вузли, видалені архіви, фрагменти урядових протоколів. Те, чого не мало існувати.

Макс нервово ходив по кімнаті.

— Скажи вже щось, — не витримав він.

Анжела завмерла.

На моніторі спалахнуло фото.

Старе. Чорно-біле. Група людей у лабораторії.

І серед них — молодий Денис.

У кімнаті стало тихо.

— Ні… — прошепотів Макс. — Це монтаж.

Денис не відповів.

Він уже впізнав той підвал. Ті лампи. Ті столи.

“Омега-9”.

Місце, яке йому наказали забути.

Анжела повільно повернулась: — Ти був там не як слідчий.

Денис мовчав.

— Ти був частиною проєкту.

Повітря ніби стало густішим.

Макс різко подивився на нього: — Ти казав, що лише розслідував це лайно.

— Я так думав, — хрипко відповів Денис.

І саме в цей момент монітор самостійно мигнув.

Рядки коду почали змінюватися без жодної команди.

Анжела зблідла: — Ні… Ні, це неможливо…

На чорному екрані з’явився текст:

“Якщо ти це бачиш — значить, система знову помилилась.”

Потім новий рядок.

“Денис повинен був померти ще три роки тому.”

Макс відступив на крок: — Що за чорт?..

У Дениса похололи руки.

Тому що фраза, яка з’явилась далі, була неможливою.

“Ти досі чуєш той постріл уві сні, Денисе?”

Анжела різко повернулась: — Звідки це знають?..

Але Денис уже не слухав.

Перед очима на мить знову спалахнула та ніч. Дощ. Мокрий асфальт. Пістолет. Крик.

І кров.

Його кров.

Він різко підняв голову: — Вимкни мережу.

— Уже не можу, — прошепотіла Анжела. — Вона всередині.

Екран знову змінився.

Тепер там було лише одне слово:

“ПРИЙДІТЬ”

І координати.

Під Києвом. База “Омега-9”.

06:31:44

Генерал Раков дивився на людину в камері №3.

Полонений сидів нерухомо.

Ні страху. Ні злості. Ні паніки.

Лише спокій.

Найгірший із можливих.

— Хто ти? — холодно спитав Раков.

Чоловік усміхнувся: — Помилка.

— Ім’я.

— У мене його забрали.

— Тоді я дам тобі номер.

— У цьому і була ваша проблема, генерале, — тихо відповів незнайомець. — Ви всіх перетворювали на номери. А потім дивувались, чому люди стали монстрами.

Раков стиснув щелепу: — Ти створив Тінеткача?

— Ні.

— Брешеш.

— Я створив дещо гірше.

Генерал мовчав.

Полонений повільно підняв очі: — Я створив систему, яка навчилась бачити людський страх.

На секунду навіть охорона перестала рухатись.

— І знаєте, що вона зрозуміла спочатку? — продовжив чоловік. — Що найнебезпечніші люди — це не злочинці.

— А хто?

Усмішка стала ширшою.

— Порядні.

Раков відчув холод уздовж спини.

— Денис уже змінюється, — тихо сказав полонений. — Ви це ще не бачите. Але скоро він перестане належати вам. І собі теж.

— Що ви з ним зробили?

— Нічого.

Пауза.

— Це він зробить сам.

І в цей момент на базі раптово згасло світло.

07:02:09

Підвал здригнувся.

Лампи мигнули червоним.

Макс різко вихопив пістолет: — Нас знайшли.

Згори почувся звук двигунів.

Дрони.

Багато.

Анжела підключилась до зовнішньої камери — і зблідла.

На екрані десятки теплових міток оточували будівлю.

— Це не поліція…

— “Омега”, — тихо сказав Денис.

Перший вибух струсонув стіни.

Пил посипався зі стелі.

Сирена заверещала так різко, що Макс вилаявся.

— У нас хвилина, максимум дві!

Анжела швидко відкрила останній файл Тінеткача.

На екрані з’явилась дивна комбінація:

“0 / 1 / ∞”

І нижче:

“Обери, ким станеш.”

— Це не код… — прошепотіла вона.

Денис дивився на символи так, ніби вже бачив їх раніше.

І раптом зрозумів.

Не розумом.

Глибше.

“0” — зникнути. “1” — підкоритись системі. “∞” — стати тим, кого вже неможливо контролювати.

Другий вибух розбив верхні лампи.

Світло згасло.

У темряві Анжела схопила Дениса за руку: — Послухай мене. Що б зараз не сталося — залишайся собою.

Десь нагорі пролунали автоматні черги.

Макс закричав: — ВОНИ ВЖЕ ВСЕРЕДИНІ!

Монітор засвітився сам.

Без електрики.

Без живлення.

На чорному екрані з’явився напис:

“Проєкт D-0 активовано.”

Анжела відступила: — Ні… ні, цього не може бути…

А тоді сталося неможливе.

Усі камери спостереження одночасно втратили Дениса.

Просто.

Наче його більше не існувало.

На тепловізорах — порожнеча. На сканерах — нуль. У системі — Денис, неначе мертвий.

Макс дивився на монітор широко відкритими очима: — Денисе…

Але Денис уже майже не чув його.

Всередині щось змінилось.

Ніби хтось роками кричав у темряві — і раптом замовк.

Дрони над будівлею почали хаотично кружляти.

Система більше не бачила ціль.

Анжела дивилась на Дениса так, ніби вперше боялась його по-справжньому.

— Що ти зробив?..