Розділ 27: Пастка

Нічь була занадто тихою.

Денис відчув це ще в машині.

— Не подобається мені це місце, — коротко сказав він, зупиняючись біля старого ангара.

Макс не відповів одразу. Він дивився на екран телефону, де блимали координати.

— Надто чисто, — нарешті сказав він. — Для “секретної точки”.

Це і було головною проблемою.

Коли все виглядає ідеально — значить, хтось готувався.

Вони зайшли всередину.

Порожньо.

Металеві стіни, вологий бетон, запах іржі.

Жодних слідів активності.

Жодних людей.

— Нас ведуть, — тихо сказав Денис.

Макс кивнув.

— І вже давно.

Крок.

Ще крок.

І в ту ж секунду — клацання.

Денис завмер.

Очі опустилися вниз.

Тонка нитка.

Розтяжка.

— Не рухайся, — прошепотів він.

Макс завмер поруч.

Повітря стало важким.

— Знімеш? — тихо спитав Макс.

— Якщо це те, що я думаю — ні.

Пауза.

І тоді…

світло спалахнуло.

Сліпуче.

Різке.

І разом з ним — голос:

— Пізно.

Перший постріл вдарив у метал поруч із головою Дениса.

Він рвонув убік, збиваючи Макса з ніг.

Другий — пробив бетон за їх спинами.

— Засідка! — крикнув Денис.

З різних боків ангара почали з’являтися силуети.

Чітко.

Синхронно.

Професійно.

Не випадкові бойовики.

Підготовлені.

— Виходи перекриті! — пролунав голос.

І це була правда.

Денис це відчув одразу.

Вони зайшли всередину самі.

А вийти — вже не дозволять.

Макс дістав пристрій і різко активував його.

Короткий імпульс.

Світло на секунду мигнуло.

— Камери осліпли на кілька секунд! — кинув він.

— Нам вистачить, — відповів Денис.

Він відкрив вогонь.

Коротко.

Точно.

Один із силуетів впав.

Інші відповіли.

Кулі різали повітря.

Метал дзвенів.

Іскри сипалися зверху.

— Ліворуч! — крикнув Макс.

Денис розвернувся і вистрілив навмання.

Крик.

Попав.

Але їх було більше.

Занадто багато.

— Нас тут чекали, — прошипів Денис.

— Питання — хто здав, — різко відповів Макс.

І ці слова вдарили сильніше за кулі.

На секунду їхні погляди зустрілися.

Недовіра.

Чиста.

Жива.

Небезпечна.

Але часу на це не було.

Вибух.

Граната вдарила в дальній кут.

Ударна хвиля прокотилась по ангару.

Дениса відкинуло до стіни.

В голові зашуміло.

Світ на секунду поплив.

— Вставай! — Макс різко підняв його.

— Живий… — пробурмотів Денис.

— Поки що.

Вони почали відступати.

Крок за кроком.

Під вогнем.

Без чіткого плану.

Тільки інстинкти.

І саме тоді Денис помітив.

Один із нападників…

не стріляв.

Він стояв осторонь.

І дивився.

Прямо на нього.

Навіть не ховаючись.

Обличчя було в тіні.

Але постава…

знайома.

Занадто знайома.

— Чорт… — прошепотів Денис.

— Праворуч вихід! — крикнув Макс.

Вони рвонули.

Ще один постріл.

Куля пройшла поруч із плечем.

Ще трохи — і все.

Вони вибігли назовні.

У темряву.

У дощ.

У холод.

І тільки там зрозуміли — їх не переслідують.

Ніхто.

Це було найгірше.

Їх не намагалися добити.

Їх відпустили.

Денис повільно обернувся до ангара.

Двері були відкриті.

Темрява всередині — глуха.

Мертва.

Наче нічого не сталося.

— Це не ліквідація, — тихо сказав він.

— Тоді що? — спитав Макс.

Денис подивився на нього.

Довго.

Уважно.

І відповів:

— Демонстрація.

Телефон у кишені завібрував.

Денис дістав його.

Нове повідомлення.

Без номера.

Без підпису.

Він відкрив.

Одне фото.

Зроблене щойно.

Зверху.

На ньому — вони.

В ангарі.

Під час бою.

І напис:

“Тепер ти бачиш, як ми працюємо.”

Пауза.

І ще один рядок:

“48 годин. Не запізнись.”

Денис повільно опустив телефон.

Серце билося рівно.

Надто рівно.

Це вже не страх.

Це розуміння.

Їх не хотіли вбити.

Їм показали.

Наскільки вони слабкі.

Він підняв очі на Макса.

— Тепер скажи чесно, — холодно сказав він. — ти впевнений, що ми ще не програли?

Макс не відповів.

І цього було достатньо.

Денис вже хотів прибрати телефон, але екран знову спалахнув.

Ще одне повідомлення.

Цього разу — відео.

Коротке.

Наче вирізане з довшого запису.

Він натиснув.

Темрява.

Потім світло.

І кімната.

Бетонні стіни.

Лампа, що гойдається.

І…

Іра.

Прив’язана до стільця.

Жива.

Але виснажена.

Її очі піднялись прямо в камеру.

І на секунду здалося — вона бачить його.

— Денис… — прошепотіла вона.

Звук обірвався.

Камера змістилась.

І в кадр увійшла фігура.

Обличчя не видно.

Тільки силует.

І голос.

Той самий.

Спокійний.

Холодний.

— Тепер у тебе є причина поспішати.

Пауза.

І ще:

— Але не роби помилок. Нам подобається дивитися, як ти їх робиш.

Відео різко обірвалося.

Денис стояв нерухомо.

Світ навколо ніби приглушився.

Залишилось тільки одне.

48 годин.

І вона.

Він повільно повернувся до Макса.