Розділ 26: Непроханий союзник

Кабінет зустрів його тишею.

Не звичайною.

Неправильною.

Денис зупинився в дверях, не заходячи всередину. Інстинкт, який рятував його не раз, зараз буквально кричав: щось змінилося.

Повітря було іншим.

Наче хтось щойно тут був.

Він повільно зробив крок, не вмикаючи світло. Погляд ковзнув по кімнаті — стіл, шафа, вікно…

І зупинився.

На дивані.

Силует.

— Ви довго думаєте, — спокійно пролунав голос з темряви.

Рука Дениса вже була біля кобури.

— Не рухайся, — холодно сказав він.

— Якщо б я хотів тебе вбити, ти б уже не говорив, — відповів незнайомець.

Пауза.

Кілька секунд тиші.

Денис увімкнув світло.

Чоловік років тридцяти п’яти. Темне пальто. Спокійний погляд. Надто спокійний.

На столі перед ним — відкритий блокнот.

І ручка.

Наче він чекав.

— Хто ти? — коротко запитав Денис.

— Макс Гриневич.

— Як ти сюди зайшов?

Легка усмішка.

— Двері — це питання техніки. Питання в іншому: чи хочеш ти вижити в цій грі?

Денис мовчав.

Оцінив.

Важив.

— У тебе десять секунд, щоб пояснити, чому я ще не натиснув тривожну кнопку, — сказав він.

Макс не поспішав.

Він відкрив блокнот… і розвернув його.

Фото.

Павло.

Біля чорного лімузина.

І ще одне.

Павло — всередині. Не сам.

— Це старе? — тихо спитав Денис.

— Сьогоднішнє, — відповів Макс.

Серце вдарило сильніше.

— Ти впевнений?

— Я ніколи не приношу неперевірене.

Макс кинув ще кілька документів.

Транзакції.

Офшори.

Суми.

Великі.

Занадто великі.

І всі нитки… сходились.

— Павло? — тихо сказав Денис.

— Не просто Павло, — спокійно відповів Макс. — Твій Павло.

Тиша стала важчою.

— Навіщо ти це мені даєш? — нарешті спитав Денис.

Макс подивився прямо в очі.

— Бо ми шукаємо одних і тих самих людей.

— Ми? — холодно уточнив Денис.

— Моя сестра зникла, — коротко сказав Макс. — Після “демонстрації”.

Це слово вдарило.

Сильно.

— Вона щось знайшла. Передала мені координати. Файл. І зникла.

Пауза.

— Я не вірю в систему, — додав він. — Але я вірю в результат.

Денис стиснув щелепу.

— А я вірю в закон.

Макс усміхнувся.

Коротко.

Небезпечно.

— Тоді ти програєш.

Денис підійшов ближче.

Занадто близько.

— Якщо це пастка — ти помилився дверима.

— Якщо це пастка — ти вже всередині, — спокійно відповів Макс.

І ці слова… зайшли глибше, ніж треба.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

Двоє людей.

З різними методами.

Але з однією ціллю.

— Чого ти хочеш? — спитав Денис.

— Бути поруч, коли це почнеться.

— І все?

— І переконатися, що цього разу вони не зникнуть.

Денис мовчав.

Рішення потрібно було приймати зараз.

І воно могло бути помилкою.

Але без нього — він залишався сліпим.

— Добре, — сказав він нарешті. — Але ти під моїм контролем.

Макс тихо засміявся.

— Ти все ще думаєш, що контролюєш ситуацію.

І саме в цей момент…

екран ноутбука спалахнув.

Сам.

Без дотику.

Нове повідомлення.

Обидва одночасно повернули голови.

На екрані — відео.

Живе.

Камера.

Темне приміщення.

І…

обличчя.

Іра.

Зв’язана.

Очі широко відкриті.

Жива.

Але налякана.

Серце Дениса провалилося кудись вниз.

— Ні… — прошепотів він.

Голос за кадром.

Спокійний.

Знайомий.

— Ти швидко знаходиш союзників, Денис.

Пауза.

— Але не встигаєш їх зберегти.

Екран мигнув.

І з’явився напис:

“K-17 активується раніше. 48 годин.”

Відео обірвалося.

Тиша.

Глуха.

Вбивча.

Денис повільно підняв очі на Макса.

— Ти знав? — холодно спитав він.

Макс не відвів погляду.

Але відповів не одразу.

І цього було достатньо.

У цей момент Денис зрозумів головне:

він щойно впустив у гру людину…

яка може бути або ключем…

або причиною всього, що почалося.

Макс повільно видихнув.

— Якщо ти думаєш, що я причетний — стріляй зараз, — тихо сказав він. — Бо далі часу на сумніви не буде.

Денис не рухався.

Палець завис поруч зі спуском.

Очі — на Максі.

Але думки вже працювали інакше.

Занадто багато збігів.

Занадто швидка поява.

Занадто точна інформація.

— Ти з’явився рівно тоді, коли почалося, — холодно сказав Денис. — І одразу приніс відповіді.

— Я приніс питання, — спокійно відповів Макс. — І ти це знаєш.

Пауза.

Напруга між ними стала майже фізичною.

— Якщо це твоя гра — вона закінчиться тут, — додав Денис.

Макс повільно похитав головою.

— Ні. Вона тільки почалася.

У цей момент Денис раптом зрозумів одну річ.

Найгіршу.

Якщо Курило справді веде його —

то він передбачив цей крок.

Передбачив Макса.

Передбачив цей союз.

І тоді питання вже не в тому,

чи можна довіряти Максу.

Питання в іншому:

чи не є сам Денис частиною плану, який вже запущено.

За вікном гримнув грім.

Світло на секунду згасло.

І коли повернулося — обидва вже знали:

відступу більше немає.

“Як думаєте — Макс союзник чи частина гри?

Підпишіться, бо далі часу вже не буде.”