Розділ 25. Примарні нитки

.Квартира була затемнена.

Штори щільно закриті. Світло вимкнене. Лише екран ноутбука кидав бліде відблискування на стіни, які здавалися чужими.

Денис сидів нерухомо.

Він уже не просто аналізував.

Він чекав.

Після повідомлення про Курила світ перестав бути передбачуваним. Це було не розслідування — це було входження в чужу гру.

І найгірше — правила знав не він.

— Ти ще тут? — голос Іри тихо прорізав тишу через зашифрований канал.

— Тут, — коротко відповів Денис.

— Я перевірила вузол. Це не підробка. Хтось реально відновив стару мережу.

— Або вона ніколи не зникала, — тихо сказав він.

Пауза.

— Є ще дещо, — додала Іра. — Тобі знайомий “Сірий Ринок”?

Денис повільно підняв очі.

— Нелегальні торги. Люди, інформація, послуги. Я думав, це байка для новачків.

— Це не байка, — сказала вона. — І він активний.

На екрані з’явилось відео.

Темрява. Підвальне приміщення. Люди в масках.

І обличчя.

Денис різко нахилився вперед.

— Неможливо…

Ліквідатор.

Той самий.

Офіційно — мертвий.

На ділі — живий. Спокійний. І усміхається.

— Вони повернули всіх, кого ми “знищили”, — прошепотіла Іра. — Або… ніколи не втрачали.

Денис стиснув кулак.

Тепер усе стало ясно.

Це не продовження.

Це — реванш.

Він закрив ноутбук.

Різко.

— Я їду, — сказав він.

— Куди? — напружилась Іра.

— Туди, де ще можна щось встигнути.

— Денис… якщо це пастка—

— Вона вже давно закрилася, Іро.

Склад стояв на околиці.

Старий. Порожній. Мертвий.

Але такі місця ніколи не бувають справді мертвими.

Вони просто чекають.

Інформатор уже був там.

Хлопець нервово курив, озираючись на кожен звук.

— Ти запізнився, — прошепотів він.

— Говори, — коротко відповів Денис.

— Вони щось готують… я бачив ящики… не зброя… щось інше… говорили про “демонстрацію”…

— Дата?

— Через десять днів.

Денис завмер.

Десять днів — це не підготовка.

Це фінальний відлік.

— Хто ще там був? — тихо спитав він.

Інформатор відкрив рот…

І не встиг нічого сказати.

Постріл.

Глухий.

З глушником.

Хлопець сіпнувся і впав.

Кров темною плямою розлилася по бетонній підлозі.

Денис уже рухався.

Різко.

Чітко.

Без думок.

Другий постріл пролетів повз, вдарив у металеву балку.

Він сховався за колоною, дістав зброю.

Тиша.

Порожня.

Небезпечна.

— Виходь, — спокійно сказав голос з темряви. — Поговоримо.

Денис мовчав.

Він слухав.

Кроки.

Повільні.

Впевнені.

Не найманець.

Хтось інший.

— Ти швидко вчишся, — продовжив голос. — Але все одно запізнився.

Денис зробив різкий ривок убік.

Постріл.

Він відповів.

Куля відбилася від металу.

Силует зник у тіні.

І все стихло.

Коли він вийшов із укриття — склад був порожній.

Нападник зник.

Наче його й не було.

Тільки тіло інформатора лежало на підлозі.

І щось ще.

Маленький чорний конверт.

Денис повільно підняв його.

Відкрив.

Всередині — один аркуш.

І напис:

«Ти майже поруч. Але не там шукаєш».

Внизу — ще один рядок.

«10 днів. Встигни, якщо зможеш».

Денис стояв посеред складу.

Сам.

Дощ знову почав стукати по даху.

Ритмічно.

Наче відлік.

Тепер це було не розслідування.

Це була гра.

І його в неї вже втягнули.

Без права вийти.

Він подивився на тіло хлопця.

Стиснув зуби.

Це вже не просто справа.

Це рахунок.

Особистий.

Коли він вийшов на вулицю, місто здавалося іншим.

Темнішим.

Небезпечнішим.

І раптом він зрозумів головне:

Курило не ховається.

Він веде його.

Крок за кроком.

Туди, де все вже підготовлено.

І, можливо…

де його

вже чекають.

Денис не одразу пішов.

Щось не давало йому просто розвернутися і залишити це місце.

Він знову присів біля тіла інформатора. Очі хлопця були відкриті — застиглі, сповнені незавершеного страху.

— Чорт… — тихо прошепотів Денис.

Він обережно закрив йому повіки.

І саме тоді помітив.

Рука.

Стиснута.

Надто сильно.

Наче в останній момент він намагався щось втримати.

Денис розтиснув пальці.

Всередині — маленький металевий жетон.

Старий. Потертий. З ледь помітним гравіюванням.

Він підніс його ближче до світла.

Три символи.

І цифра.

“K-17”

Серце вдарило сильніше.

Це не випадковість.

Це мітка.

Або…

координата.

Він швидко дістав телефон, сфотографував жетон і відправив Ірі.

Відповідь прийшла майже одразу.

— Це не просто код, — написала вона. — Це внутрішнє маркування.

— Чого? — набрав він.

Кілька секунд тиші.

А потім:

— Об’єктів.

Денис завмер.

— Яких об’єктів?

Іра довше не відповідала.

Занадто довго.

Потім з’явився новий рядок:

— Тих, які не повинні існувати офіційно.

Холод пробіг по спині.

— І що означає “17”? — повільно написав він.

Відповідь прийшла не текстом.

Файлом.

Денис відкрив.

Карта міста.

Темна.

З мітками.

Багато міток.

Занадто багато.

І одна з них почала блимати.

K-17

Він вдивився уважніше.

І відчув, як всередині щось стискається.