Розділ 22 : Полювання

Минуло лише два дні. Але відчуття було таке, ніби пройшов місяць. Після тієї ночі, коли Влад повернувся не один. Між іншим тоді йому дуже допомогли спецназівці СБУ,, яких він теж врятував від біди, коли вони були в скруті. Таким чином добро повернулось до Михайла, бо вони вже давно тримали на контролі це злочинне угруповання. Так Михайло вперше зрозумів:тепер він не просто допомагає людям. Його вже вивчають. Він не поспішав. Це було нове. Раніше він діяв одразу — там, де бачив біль. Тепер — думав. Перевіряв. Сумнівався. І найгірше було не в тому, що з’явився ворог. А в тому, що він більше не міг довіряти так, як раніше.

Телефон задзвонив рано-вранці.

Денис.

— У нас є шанс, — сказав він без привітання. — Але тільки один. Пауза.

— Нам потрібен живий свідок. Михайло мовчав.

— Є одна людина, — продовжив Денис. — Вона знає все. Гроші. Схеми. Імена.

— Де?

— У монастирі. На заході.

Коротка пауза.

— І якщо ми її не вивеземо — її приберуть. Михайло закрив очі на секунду.

Раніше він би просто поїхав. Зараз — ні.

— Хто ще знає? — спитав він. Тиша на тому кінці.

— Ніхто, — відповів Денис. — Тільки ти і я. Це була перша помилка. І Михайло це відчув.

— Добре, — сказав він. — Але ми зробимо це інакше.

Дорога була довга. Осінь лягла на поля важким золотом, і вітер гнав сухе листя через трасу.

Михайло їхав сам. Але цього разу — не без підготовки.

Він не вимкнув телефон. Навпаки. Залишив його включеним. Залишив слід.

І вперше в житті… зробив це навмисно.

Монастир зустрів тишею. Тією, яка не тисне. А ховає.

Сестра провела його без зайвих питань. Наче чекали.

Лариса стояла біля вікна. І коли обернулась — у її погляді не було страху. Було рішення.

— Ви запізнились, — сказала вона. Михайло зупинився.

— Чому? Вона ледь усміхнулась.

— Бо вони вже знають. Тиша впала важко.

— Тоді чому ти ще тут? Пауза.

— Бо я вирішила не тікати. Це було не героїчно. Це було… остаточно.

Вона дістала папку. Тонку. Занадто тонку для “всього”.

— Тут не все, — сказала вона. — Але достатньо, щоб почати, Погляд. Висновок з ким має справу.

— А решта… не в паперах.

— Де?

Вона подивилась прямо.

— В людях.

Вони працювали швидко. Без зайвих слів. Без емоцій. І вперше Михайло не відчував, що “все під контролем”. Бо він знав: їх уже ведуть.

Він виїхав до темряви. І майже одразу побачив їх. Фари. Два авто. Без номерів.

Цього разу — без випадковостей. Михайло не гальмував різко. Не панікував. Він просто звернув. Різко. На вузьку дорогу. І вони пішли за ним. Секунди стали важкими. Ще поворот.Ще. І тоді — глухий удар. Ззаду. Машину повело. Кермо смикнуло. Він не втримав.

Кювет. Тиша. Двері відкрилися. Кроки. Повільні. Впевнені.

— Закінчилося, — сказав голос. Михайло лежав, не рухаючись. Кров на обличчі. Дихання рівне. Він чув усе.

— Забирай папку. Кроки ближче. І саме в цей момент… він відкрив очі. Різко.

Рука — вперед. Удар. Один упав. Другий відступив. Все стало швидким. Жорстким.

Без слів.

І вперше Михайло не захищався. Він діяв. Холодно. Через хвилину все стихло. Один лежав. Другий дихав важко.

Михайло стояв. Хитко. Але стояв. Спортивне минуле допомогло.

— Хто вас послав? — тихо спитав він.

Тиша. Потім — усмішка. Крива.

— Думаєш, ти щось змінив? Пауза.

— Ти просто відкрив двері. І тоді Михайло зрозумів. Він різко обернувся.

Машина. Багажник. Відкрив. Папка була на місці. Але…Всередині було не те. Документи — підроблені. Порожні. Холод пройшов крізь усе тіло. Телефон завібрував.

Повідомлення. Без номера.“Ти добре тримаєш удар.” “Тепер спробуй тримати втрату.”

І ще одне: “Дякуємо за справжню інформацію.” Михайло повільно підняв голову.

І вперше за весь час… не знайшов відповіді одразу. Бо зрозумів: Лариса…не втекла.

Вона їх переграла, І його — теж.