Розділ 17: Хід, якого не чекали

Київ захлинався дощем.

Вода текла по дорогах, змішуючи світло ліхтарів із брудом. Місто виглядало так, ніби його намагались змити — але бруд не зникав. Він просто розповзався. І не тільки на асфальті а і в душах людей.

Денис стояв біля вікна. І дивився на годинник. 48 хвилин. Саме стільки залишилось.

У кімнаті було тихо.Занадто тихо для людей, які щойно отримали ультиматум.

— Ми не можемо це виконати, — першим сказав Кравець. — Якщо ми зупинимо витік — все було даремно.

— Якщо не зупинимо — вона помре, — відповів Литвин.

Тиша. Всі дивились на Дениса. Вперше. Як на людину, яка може помилитись.

— Вони очікують, що ми зупинимось, — нарешті сказав він.

— А що ще? — різко відповів Кравець.

Денис повільно обернувся.

— Ми дамо їм те, що вони хочутъ, але умови будуть не їх а наші.

У кімнаті ніби щось обірвалось.

— Ти… серйозно? — прошепотів Литвин.

— Так.

— Це кінець.

— Ні, — тихо сказав Денис. — Це початок.

30 хвилин. Ірина була десь там. Зв’язана. І чекала. А він… готував неначе зраду. Так принаймні думали всі

— Зупиняйте витік, — сказав Денис. Ірина б цього не пробачила. Він це знав.

Але зробив. Екрани один за одним гасли. Канали закривались. Файли зникали з доступу.

Світ почав втрачати правду. Телефон задзвонив миттєво.

— Розумне рішення, — той самий голос.

— Відпустіть її. Пауза.

— Ми не настільки наївні. Гудки. Удар, Жорсткий. Передбачуваний.

— Вони не відпустять, — сказав Литвин.

— Знаю, — відповів Денис.

І вперше подивився на них так, що всі замовкли.

— Ми не грали за їхніми правилами.

І зараз — не будемо.

— Що ти зробив? — тихо спитав Кравець.

Денис підійшов до ноутбука. Натиснув кілька клавіш.І екран загорівся. Інший. Не їхній сервер. Не їхня система.

— Ви думаєте, я віддав все? — сказав він.

— Ти… — Литвин завмер.

— Я віддав копію. Тиша.

— Вони хотіли контролю — вони його отримали.

— А справжні дані? Денис подивився прямо.

— Вже не тут. 20 хвилин тому. Він відправив архів. Не журналістам. Не системі.

А туди, де його не чекали. За межі. Туди, де не дістануться.

— Якщо зі мною щось станеться — все вийде автоматично, — сказав він.

— Якщо з Іриною — теж.

Литвин повільно видихнув.

— Ти поставив їх у кут…

— Ні, — тихо відповів Денис. — Я підпалив кут. Телефон знову завібрував. Відео.

Цього разу — інше. Ірина. Жива.Очі відкриті.Вона дивилась прямо в камеру.

І ледь помітно… кивнула. Вона зрозуміла. Голос знову. Вже інший. Не спокійний.

— Ти зробив помилку. Денис мовчав.

— Ти думаєш, що виграв? Пауза.

— Ти тільки що підписав смертний вирок. Гудки.

— Вони її не відпустять, — сказав Кравець.

— Відпустять, — відповів Денис.

— Чому? Денис подивився на годинник.

— Бо тепер вона їм не потрібна. 10 хвилин. Тиша. Очікування. Двері різко відчинились.

Оперативник.

— Є сигнал!

— Де?!

— Промзона. Стара. Машини вирвались у ніч. Дощ не зупинявся. Фари різали темряву.

Будівля була покинута. Тиша. Занадто тиха.

— Обережно, — прошепотів Литвин. Вони зайшли всередину. Кроки відлунювали.

І тоді —

— Там! Ірина. На підлозі. Жива. Денис підбіг. Розрізав мотузки.

— Ти як? Вона важко дихала.

— Ти… не зупинився… — прошепотіла.

— Ні. І вона… посміхнулась.

— Швидко, забираємо! — крикнув Литвин. Але Денис завмер. Його погляд впав на щось поруч. Телефон. Увімкнений. Екран загорівся. І знову той голос. Але тепер — для всіх.

— Ми знали, що ти прийдеш. Пауза.

— І дякуємо. Холод пройшов по спині.

— За що?.. — прошепотів Литвин. І тоді Денис зрозумів. Занадто пізно.

— ВИХОДИМО! — закричав він.

Але…

Вже було пізно. Світло. Сліпуче. І вибух. Тиша. Десь у темряві. Серед пилу. Серед уламків, Телефон ще працював. І на екрані за

лишилось одне повідомлення:

“Тепер ти граєш за нашими правилами.”