Розділ 16: Точка неповернення

Вітер рвав місто на частини.

Здавалося, що сам Київ намагається попередити: щось пішло не так.

Денис ішов швидко, не озираючись. Капюшон затягнутий, руки в кишенях. Але справа була не в холоді. Справа була в тому, що тепер за ним дивились відкрито. Він це відчував. Не інтуїцією. Досвідом. Сервер працював уже шосту годину без зупинки.

У підвалі антикорупційного відділу повітря було гарячим і важким. Монітори світилися, як очі в темряві. Кожен відсоток завантаження — як удар серця. 62%; 67%: 71%

— Якщо вони нас зараз накриють — все, — тихо сказав Кравець.

— Не накриють, — відповів Денис. Але сам у це не вірив.

— У нас атака! Голос Ірини прорізав тишу.

Екрани спалахнули червоним. Система почала задихатися.

— Три канали одночасно! — вона вже друкувала, не дивлячись на клавіатуру. — Вони не ламають… вони стирають!

— Скільки у нас часу? — різко спитав Денис.

— Хвилини! Тиша в кімнаті стала густою. Ніхто не рухався зайве. Це був момент, коли або вони — або їх. 78%; 81%; 83%.

— Тримаю… тримаю… — шепотіла Ірина. Раптом світло мигнуло. Раз. Другий.

— Ні… тільки не це… — видихнув Кравець.

— Резерв! — крикнув Денис.

Світло згасло. Повністю. Темрява. На секунду всі завмерли. Потім — слабке аварійне світло. І звук. Сервер… працював.

— Вони відрізали електрику, — сказала Ірина крізь зуби. — Але не нас. Її пальці знову побігли. 91%; 94%; 97%

— Давай… давай… — прошепотів хтось.І раптом — 100%. Тиша. А потім — зелений рядок:

“Завантаження завершено. Дані зашифровані.” Ірина відкинулась на спинку.

— Ми встигли… Але Денис не посміхнувся.

— Ні, — тихо сказав він. — Тепер почнеться. І почалося. Через годину інформація вибухнула. Файли розлетілись по мережі. Документи. Підписи. Схеми. Імена. Ті, яких не можна було називати. Місто прокинулося іншим. Новини кричали. Соцмережі горіли.

Політики виправдовуватися. І брехня більше не виглядала переконливо.

— Ми їх вдарили, — сказав Литвин.

— Ні, — відповів Денис. — Ми їх розбудили.

Телефон задзвонив. Невідомий номер.

— Ти відкрив те, що не можна було відкривати, — голос був спокійний.

Денис мовчав.

— Тепер дивись. Гудки. Через десять хвилин двері різко відчинились Литвин був блідий.

— Денисе…

— Що?

— Ірину… забрали.

Тиша.

— Як?

— Вийшла на п’ять хвилин. Камери — чорні. Машина без номерів.

Удар. Чіткий. Без варіантів. Денис повільно стиснув кулаки.

— Коли?

— П’ятнадцять хвилин тому. Запізно. Телефон знову завібрував. Повідомлення. Без номера. Відео. Денис відкрив. Темрява. Потім світло. Ірина. Жива. Але зв’язана. Камера наблизилась. І голос. Той самий.

— Тепер у тебе є вибір. Пауза.

— Або ти зупиняєш витік.

— Або вона помирає. Відео обірвалось. У кімнаті було тихо. Ніхто навіть не дихав.

— Це… — почав Литвин.

— Я знаю, — перебив Денис.

Його голос змінився. Повністю.

— Ми не можемо зупинитись, — сказав Кравець.

— Можемо, — тихо відповів Денис. Всі подивились на нього.

— Якщо я зупинюсь — вони виграють, — сказав він. — Якщо не зупинюсь — вона помре.

Тиша стала нестерпною.

— Що ти будеш робити? — спитав Литвин.

Денис не відповів одразу.

Він дивився на екран.

На чорний прямокутник, де щойно було її обличчя.

І вперше за весь час… Він вагався. Телефон знову задзвонив.

— У тебе одна година, — сказав голос.

— Інакше ти побачиш, як помирають ті, хто працює з тобою. Гудки. Годинник на стіні цокав. Голосно. Нестерпно. Кожна секунда — як удар. Денис повільно сів. І закрив очі.

Вперше за всю справу… він не знав, що правильно, …робити.

Секунди били в голову, як молот.

Денис відкрив очі різко, ніби щось усередині нього клацнуло.

— Кравець, — тихо сказав він.

— Так.

— Якщо я дам команду зупинити витік — скільки часу потрібно?

— Декілька хвилин. Ми можемо перекрити канали, але… — він зам’явся. — Дані вже пішли. Частина вже розлетілась. Назад не повернути.

— Тобто зупинка — це лише жест? — холодно уточнив Денис.

— Фактично… так.

Тиша.

— Вони це знають, — прошепотіла Ірина… але її вже не було тут.

І саме це вдарило найсильніше.

Він повільно піднявся.

— Вони хочуть не зупинки, — сказав він. — Вони хочуть показати, що можуть змусити нас зламатися.

— І можуть, — жорстко відповів Литвин. — Вони вже забрали її.

Денис подивився на нього.

Довго. Прямо.

— Ти боїшся? — спитав він спокійно.

Литвин не відвів погляду.

— Так.

— Добре, — кивнув Денис. — Значить, ти ще нормальний.

Він повернувся до моніторів.

Рядки коду. Потоки даних. Тепер це виглядало інакше. Не як перемога. Як початок війни.

Телефон знову засвітився.

Повідомлення.

Текст.

“30 хвилин.”

Без відео. Без голосу. Просто цифри.

— Вони скорочують час, — тихо сказав Кравець.

— Ні, — відповів Денис. — Вони тиснуть.

Він різко нахилився до столу.

— Виведи мені всі камери в радіусі п’яти кілометрів від будівлі.

— Це сотні потоків…

— Мені не потрібні всі. Мені потрібні ті, що вимкнулись одночасно.

Кравець завис на секунду.

Потім зрозумів.

— Точно…

Його пальці полетіли по клавіатурі.

— Якщо вони глушили сигнал — буде провал. Кілька камер одразу.

— Саме так, — сказав Денис.

Секунди.

Екран мигнув.

Карта.

Кілька точок загорілись червоним.

— Є, — прошепотів Кравець. — Три вулиці. Один сектор.

Денис нахилився ближче.

— Збільш.

Зображення розсипалось на кадри.

Порожні вулиці.