Розділ 12: Час виходить

Час більше не працював на Дениса. Він працював проти нього. Кілька днів перетворилися на суцільну безсонну смугу, де стиралися межі між ранком і ніччю. Кава втратила смак, думки — порядок. Залишилось тільки одне: відчуття, що він запізнюється. Фатально.

Зникнення Савченка вже давно вийшло за межі звичайної справи. Це була гра. І Денис починав розуміти — гра проти нього ведеться на зовсім іншому рівні. Його кабінет перетворився на поле бою. Стіни були заклеєні фотографіями, схемами, виписками. Червоні лінії з’єднували людей, події, рахунки. Але в центрі цієї павутини залишалася порожнеча. Хтось невидимий. Той, хто смикав за нитки. І цей хтось випереджав його.

Денис втупився в монітор. Запис із камери спостереження крутився вже, мабуть, сотий раз. Ніч. Порожня вулиця. І знову — той самий мікроавтобус.

Він завмер.

— Налепа... — прошепотів.

Машина з’являлася не випадково. Двічі — біля об’єктів Савченка. І тепер — старий склад на околиці. Забутий, відрізаний від камер, від людей... від закону.

Денис різко підвівся. Ось воно. Телефон у руці вже набирав номер.

— Литвин. Ми знайшли їх.

— Наскільки впевнений? — голос був сухий, без зайвих емоцій.

— Настільки, що якщо ми зараз не поїдемо — можемо вже не встигнути. Коротка пауза.

— Зрозумів. Збираю людей.

Ніяких ордерів. Ніяких дозволів. Тільки ризик. Через тридцять хвилин вони вже були в дорозі. Холодний вітер зустрів їх, як попередження. Іржаві ворота складу скрипіли, ніби не хотіли впускати всередину. Під ногами тріщало скло.

Денис підняв руку. Тиша. Світло ліхтарів розрізало темряву на шматки. Кожен крок віддавався всередині глухим ударом. Тут давно не було життя. Але смерть — можливо, була. І тоді він почув це. Ледь чутний звук. Стогін.

— Стій, — прошепотів Денис. Він пішов вперед сам. І побачив. Савченко.

Зв’язаний. Побитий. Ледь живий.

— Це поліція, — тихо сказав Денис, швидко перерізаючи мотузки. — Ти в безпеці.

Очі чоловіка ледве відкрилися.

— Вони... казали... що тебе вже немає...

— Не сьогодні, — коротко відповів Денис. — Йдемо. І саме в цей момент усе зруйнувалося. Світло. Різке. Сліпуче. Прожектори спалахнули ззовні, заливаючи склад білим світлом.

— Засідка! — крикнув Литвин. Перший постріл пролунав ще до того, як слово встигло затихнути. Пекло почалося миттєво. Кулі рвали повітря, вдаряли в метал, сипали іскрами. Тіні рухалися швидко, злагоджено. Це не була імпровізація. Це була підготовлена операція.

Проти них.

— Вихід! — закричав Денис, піднімаючи Савченка. Литвин відкривав вогонь у відповідь, прикриваючи їх. Хтось із групи впав. Хтось кричав.

Але часу озиратися не було. Вони вирвалися назовні буквально під градом куль. Машина рвонула з місця. Тиша в салоні була важчою за стрілянину.

Денис дивився вперед, але думав про інше. Це не випадковість. Їх чекали. Хтось знав.

І цей хтось був дуже близько.

У безпечному місці Савченко довго мовчав, перш ніж заговорити.

— Павло... — прошепотів він. — Це він… Денис повільно повернув голову.

— Ти впевнений?

— Я чув його. Він керував... Він сказав, що тебе... скоро приберуть. Тиша. Не здогад. Підтвердження. Телефон задзвонив, ніби за сигналом.

— Денисе, — голос секретарки тремтів, — на тебе запит із Генпрокуратури. Тебе звинувачують у співпраці з криміналом. Удар. Точний. Вчасний. Ідеальний.

Денис повільно опустив телефон.

— Почалося... — тихо сказав він. Тепер усе стало зрозуміло.Пастка була не тут.

Пастка — це він сам. Його викликали негайно. Кабінети, холодні погляди,сухі формулювання. Незаконна операція.Перевищення повноважень.

Зв’язки з криміналом. Система працювала чітко. Без емоцій. Без сумнівів.

Його вже списали.

Команда намагалася щось виправити, знайти підробки, довести правду. Але це було, як намагатися зупинити лавину руками. І тут з’явився Михайло.

— Ви не маєте права, — жорстко сказав він, кидаючи документи на стіл. — Ця справа під моїм контролем. Ім’я, посада, рівень доступу. Цього вистачило. Поки що. Дениса не заарештували. Поки що. Вночі він сидів у кабінеті один. Місто за вікном жило своїм життям. Світло, рух, шум. Наче нічого не сталося. Але для нього все вже змінилося.

Він більше не слідчий. Він мішень. Павло зробив хід.

І цей хід був майже ідеальним. Денис повільно стиснув кулаки.

— Добре... — прошепотів він. — Тепер моя черга. Але глибоко всередині він вже розумів правду, яку не хотів приймати: час закінчується. І наступний удар може стати останнім.

`