Розділ 11: Павло робить хід

Павло зрозумів це не одразу.

Спочатку було відчуття. Ледь помітне. Як тріщина в склі — її не видно, але вона вже є.

Щось пішло не так.

Ім’я Дениса почало звучати занадто часто. Не як обвинуваченого.

Як проблеми.

Нічний дзвінок лише підтвердив це.

— Він не зламався, — сказав голос у слухавці. — Навпаки. Він рухається.

Павло мовчав.

Повільно налив собі віскі.

— Де він зараз?

— В ізоляторі. Але… все виглядає дивно. Наче це частина його плану.

Пауза. Довга.

— Тоді ми помилилися, — тихо сказав Павло. — Ми думали, що він захищається.

— А він атакує.

Ресторан був закритий для сторонніх.

Окрема зала. Без камер. Без зайвих очей.

Люди за столом не ставили питань просто так.

Тут говорили тільки тоді, коли розуміли ціну слів.

— Він небезпечний, — сказав Павло спокійно. — Бо не грає за правилами.

— Тоді знищ його, — коротко відповів один із бізнесменів.

Павло похитав головою.

— Запізно.

Пауза.

— Тепер треба знищити не його. Він нахилився вперед.

— А все, що може його виправдати. План змінився. Швидко. Жорстко Вночі почали чистити бази.

Файли зникали. Архіви “падали”. Логи змінювалися. Імена стиралися.

Але вони не знали головного.

Було вже пізно.

У камері Денис сидів спокійно. Занадто спокійно.

Охоронець кілька разів заглядав — і щоразу ловив той самий погляд.

Холодний. Рівний. Небезпечний.

Двері відчинились.

— На допит.

У кабінеті було троє. І один зайвий. Той самий. З внутрішньої перевірки.

— Ну що, герой, — сказав він, сідаючи навпроти. — Догрався’’Денис мовчав.

Просто дивився.

— У тебе нічого немає, — продовжив той. — І не буде. І саме в цей момент двері відчинились. Різко. Без стуку. У кімнату зайшов Климчук. І не сам.

— Помиляєтесь, — сказав він спокійно. Поклав папку на стіл. Тиша стала важкою.

— Це що? — напружено спитав чоловік. Клімчук відкрив папку. Фотографії.

Роздруківки. Логи.

— Це доказ того, що всі матеріали проти Дениса створені з одного комп’ютера, — сказав він. — І цей комп’ютер…

Пауза.

— …належить вашому відділу. У кімнаті стало холодніше Денис не рухався.

Але всередині знав — це тільки початок.

— Це нічого не доводить, — різко сказав той.

— Доводить, — тихо відповів Климчук. — Якщо додати ось це. Він дістав флешку.

І в цей момент усе зламалося. Бо той, хто сидів навпроти, зрозумів. Пізно.

— Ти… — прошепотів він, дивлячись на Дениса. І Денис вперше посміхнувся.

— Я ж казав, — тихо сказав він. — Ми вже не граємо за вашими правилами.

Але саме тоді сталося те, чого він не очікував. Телефон Климчука завібрував. Він глянув на екран. І його обличчя змінилося. Ледь. Але достатньо.

— Що там? — тихо спитав Денис.

Климчук не відповів одразу.

— Частина файлів… зникла, — сказав він нарешті. Тиша.

— Як це? — напружено спитав Денис.

— Хтось зайшов у систему. Прямо зараз. І чистить усе. І в цей момент усі зрозуміли.

Павло. Він не тікав. Він бив у відповідь. Денис повільно встав.

— Значить… почалося, — сказав він. І подивився на того, хто сидів навпроти.

— Передай йому, — додав тихо. — Я йду за ним.

Відповіді не було. Бо всі вже знали: гра вийшла за межі. Ввечері Павло стояв біля вікна.

Дивився на місто. Спокійний. Занадто. Телефон у його руці засвітився. Одне повідомлення. Без номера. “Ти не все видалив.” Павло завмер І вперше за довгий час…

усміхнувся.

— Тоді приходь, — тихо сказав він.

Павло ще кілька секунд дивився на екран.

Повідомлення не зникало.

Коротке. Чітке. Небезпечне.

“Ти не все видалив.”

Він повільно опустив телефон.

Вперше за довгий час у нього з’явилося відчуття, яке він давно не відчував.

Не страх.

Ні.

Невизначеність.

— Знайди, — тихо сказав він, не обертаючись. Людина позаду кивнула і одразу набрала когось.

— Перевірити все. Архіви, резерви, сторонні сервери. Все, — коротко наказав Павло. — І швидко. Кімната знову наповнилась тишею. Але тепер це була інша тиша. Жива. Напружена. Павло підійшов до вікна ближче. Його відображення у склі здалося йому чужим.

— Ти хочеш грати… — прошепотів він. — Добре. У цей час Денис вже не сидів у камері.

Його перевели.

Офіційно — для подальших слідчих дій.

Неофіційно — щоб прибрати з очей. Кімната була інша. Без камер. Без протоколу.Без

свідків.

— Сідай, — коротко сказав чоловік у цивільному. Денис сів. Повільно. Оцінюючи.

— Ти створив багато шуму, — сказав той, не дивлячись прямо.

— Це тільки початок, — відповів Денис.

Пауза.

— Ти розумієш, з ким зв’язався? Денис нахилив голову трохи вбік.

— Так.

— І все одно лізеш?

— Я вже там.

— Тоді слухай уважно, — тихо сказав він. — Якщо навіть половина того, що ти почав, вилізе назовні… полетять голови.

— Нехай, — спокійно відповів Денис.

Знову тиша.

— Ти або дуже сміливий… — сказав чоловік, — або дуже дурний.Денис ледь посміхнувся.

— Різниця в тому, що я не один. І в цей момент двері відчинились. Різко.

— Його забирають, — кинув хтось із коридору. Чоловік у цивільному завмер на секунду.

Потім повільно кивнув.

— Гра змінилась, — тихо сказав він. Денис підвівся. І перед тим як вийти, зупинився.

— Вона тільки починається.

Його вивели. Коридори знову потягнулись довгими лініями. Але цього разу щось було інакше. Люди дивились. Не відверталися. Не ховали очі. Чутки вже пішли.І система почала давати тріщини. На вулиці було холодно. Вітер бив у обличчя. Але Денис вперше за довгий час вдихнув на повні груди.

Телефон завібрував. Повідомлення. Від Лариси. “Ми підняли матеріали. Якщо ти готовий — запускаємо.” Денис подивився на екран. Затримався на секунду. Це був момент. Той самий. Після якого назад дороги немає. Він підняв погляд на місто. Світло. Машини Люди. Все виглядало звичайно. Але він знав — за цим спокоєм вже рухається буря.