Розділ 10: Без правил

Денис більше не сумнівався. Після Каті щось в ньому зламалося. Або навпаки — стало на місце.

Тепер усе було простіше. Є ворог. Є система. І є він. Відсторонення стало лише питанням часу. Він навіть не здивувався, коли його викликали. Полковник не дивився в очі.

— На тебе відкрито внутрішню перевірку. Фальсифікація доказів. Поки що — відсторонений.

— Поки що? — спокійно перепитав Денис.

— Якщо пощастить. Денис кивнув. Жодних емоцій. Він вже це очікував.

Коридор зустрів його тишею. Колеги відверталися. Хтось робив вигляд, що зайнятий.

Хтось боявся навіть дивитися в його бік.

— Швидко… — тихо сказав Денис сам до себе.

Система працювала ідеально. З’їдала своїх. Але вони зробили одну помилку.

Вони думали, що він буде захищатися. А він вирішив атакувати.

Климчук не став питати зайвого. Він просто вислухав. Довго. Уважно.

— Вони грають брудно, — сказав він нарешті.

— Я теж почну, — відповів Денис. Пауза.

— Ти готовий іти до кінця? — тихо спитав Климчук.

— Я вже там. Тобто обрав і зробив багато в цьому напрямку.

План був простий. І небезпечний. Денис повернувся у відділок ввечері. Неофіційно.

Через чорний вхід. Він знав розклад. Знав, хто коли чергує. Знав, де стоять камери.

І головне — знав, де шукати. Кабінет внутрішньої перевірки.

Там, де збирали “докази” проти нього. Двері відчинилися тихо. Всередині — темрява.

І комп’ютер. Захищений. Але не ідеально.

— Подивимось… — прошепотів Денис. Пальці працювали швидко. Він не був хакером.

Але знав достатньо. І цього вистачило. Файли відкривалися один за одним.

І з кожним — картина ставала чіткішою. Підстави. Фальшивки. Імена. 2І раптом — те, що він шукав. Лог доступу. Хто створював матеріали. Хто ж редагував. Хто затверджував. Ім’я. Одне. Знайоме. Денис завмер.

— Отже… це ти… Двері за спиною клацнули. Повільно. Без поспіху, бо розумів, що вже програв.

— Я знав, що ти прийдеш, — пролунав голос. Денис не обертався.

— Значить, ти не такий дурний, як вони думали.

Він повільно розвернувся. І побачив його. Того самого. ИЗ відділу внутрішньої перевірки.

— Гарна робота, — сказав той. — Майже повірив.

— А ти не боїшся? — тихо спитав Денис.

— Чого?

— Що я все це винесу назовні. Посмішка. Холодна.

— Ти вже ніхто, Денисе.

Пауза.

— Ти звільнений. Обвинувачений. Знищений. Денис зробив крок вперед. Повільно.

— Помилка.

— Яка ж?

— Я ще живий. Удар був швидким. Різким. Той не очікував. Відступив. Врізався у стіл.

— Ти не розумієш… — прохрипів він.

— Ні, — перебив Денис. — Це ти не розумієш. Він нахилився ближче.

— Це вже не справа.

— Це війна. Пауза. Тиша. Тільки важке дихання. І раптом — звук. Сирена.

Обидва завмерли.

— Ти викликав? — тихо спитав Денис. Той усміхнувся.

— Ні. Кроки. Багато. Швидкі. Двері різко відчинились. І в кімнату зайшли люди. У формі.

— Денис Гринь, ви затримані.Секунда. Друга. ІІ тоді Денис усміхнувся.

Вперше по-справжньому.

— Нарешті, — тихо сказав він. Всі завмерли.

— Ви що, не розумієте? — продовжив він спокійно. — Тепер усе офіційно. Він повільно підняв руки.

— І тепер… — додав він, дивлячись прямо на того, хто стояв навпроти, — це вже не ваша гра. У кишені завібрував телефон. Повідомлення. Від Климчука. “Все пішло. Дані в трьох місцях. Назад дороги немає.” Денис закрив очі на секунду. І тихо видихнув.

— Тепер — подивимось, хто кого. Його вивели. Але цього разу він не був жертвою.

Він був приманкою. І гра тільки починається. Коридор був довгий. Занадто довгий.

Кроки віддавалися глухим відлунням у стінах, ніби будівля запам’ятовувала кожен звук. Денис ішов спокійно. Без спротиву. Без зайвих рухів. Але всередині все працювало чітко. Як годинник. Його посадили в кімнату для допитів. Стіл. Два стільці. Камера в кутку. Світло зверху било прямо в очі.

Старий прийом.

— Посидь поки тут, — кинув один із оперативників і зачинив двері. Замок клацнув. Тиша. Денис повільно опустився на стілець. Поклав руки на стіл. Подивився прямо в камеру. І ледь помітно посміхнувся.

— Ви ж дивитесь, так? — тихо сказав він. Голос рівний. Без страху. Він нахилився трохи вперед.

— Давайте грати чесно… хоча б тепер. Пауза. Двері відчинилися. До кімнати зайшов той самий чоловік з внутрішньої перевірки. Вже без посмішки.

— Ти багато на себе береш, — холодно сказав він. Денис не відповів одразу. Лише дивився. Прямо.

Без моргання.

— Ти думаєш, що виграв? — продовжив той. — Тебе вже списали.

Денис повільно відкинувся на спинку стільця.

— Ні, — сказав він тихо. — Я просто змінив правила. Кілька секунд мовчання.

— Ти нічого не доведеш, — різко кинув той. І саме цього моменту Денис чекав.

— Доведу, — спокійно відповів він. — Бо ти вже зробив помилку.  Напруга в кімнаті стала відчутною.

— Яку ще помилку? — крізь зуби сказав чоловік. Денис нахилився вперед.

— Ти прийшов особисто. Пауза.

— А значить… ти боїшся. Обличчя того на мить змінилося. Ледь.

Але цього було достатньо. Денис усміхнувся. Ледь помітно.

— І тепер, — додав він тихо, — ти теж у цій грі. Чоловік різко підвівся.

— Ти вже програв. Він вийшов, грюкнувши дверима. Тиша повернулась.

Денис заплющив очі на секунду. Видихнув. Все йшло за планом. Майже. Але в цій грі завжди було “майже”. Він підняв голову і знову подивився в камеру.

— Ходімо далі… — тихо сказав він.  І вперше за довгий час відчув не тиск. А контроль.

І