Розділ 8: Клітка закривається

Денис зрозумів це ще до світанку. Його вже ведуть. Не здогадуються. Не підозрюють.

Ведуть. Квартира була завалена паперами — роздруківки, записи, флешки. Але тепер це вже не просто хаос. Це була система. Ланцюг. І в центрі цього ланцюга стояло ім’я, яке не мало там бути.

Павло.

— Ні… — тихо видихнув Денис. Але всі нитки сходились саме до нього.

“Фонд Майбутнє дітям”. Фіктивні закупівлі. Виведені гроші. Люди, які раптово “нічого не пам’ятають”. Камери, що “не працюють”.

Це було не прикриття.

Це була схема.

І Савченко в неї поліз. Ось головна причина, що він зник.

Денис різко підвівся. Усередині вже не було сумнівів — тільки холодне розуміння:

якщо він зараз зупиниться — він житиме. якщо ні — його зітруть.Він обрав друге і мав надію залишитися живим.

Промзона зустріла його мертвою тишею. Сірі будівлі, запах металу і пилу. Місце, де легко зникнути. І ще легше — сховати правду. Мікроавтобус він помітив одразу. Затемнені вікна. Стоїть надто “випадково”.Денис не виходив. Спостерігав. І дочекався.

Чоловік у капюшоні. Конверт. Короткий рух — і передача всередину. Без слів. Без зайвих рухів. Як у відпрацьованій схемі. Коли все стихло, Денис рушив. Кроки тихі. Рука — в кишені. Двері не замкнені. Всередині — нікого. Тільки конверт. Він відкрив його прямо там. Флешка. Без маркування. Без підпису.

Це було або шанс… або пастка. Одне було безумовно, що в таборі ворога не було єдності. Денис не вагався. Забрав. І пішов.

Переслідування почалося майже одразу. Сірий джип з’явився в дзеркалі так, ніби був там завжди. Тримав дистанцію. Повторював кожен рух. Не поспішав. Бо знав — втекти нікуди.

— _-Халепа… — прошепотів Денис і різко звернув.

Раз. Другий. Третій. Джип не відставав. Тоді він пірнув у підземний паркінг.

Гальма. Двері. Колона. Тиша. Джип повільно проїхав повз. Не зупинився. Не шукав.

Просто… поїхав далі. І саме це було найгірше.

— Вони не поспішають… — тихо сказав Денис. Бо впевнені. А також його зв'язки з СБУ давалися взнаки.

У відділку він закрився одразу.

Флешка увійшла в порт з тихим клацанням, яке прозвучало голосніше пострілу.

Файли. Зашифровані. Майже всі. Один — відкритий. Відео. Денис натиснув. Темрява.

Лампа. Стілець. І людина на ньому. Побитий. Зв’язаний. Ледь живий. Савченко. Живий.

Денис подався вперед.

— Якщо… хтось це бачить… — голос Савченка ламався. — Мене тримають… я не знаю де… Павло… він… Запис обірвався. Різко, Наче його вирвали.

Денис не рухався. Кілька секунд. Потім повільно відкинувся назад.

— Значить… ти живий… — прошепотів він.

І в ту ж мить зрозумів інше: раз це відео існує 

— значить його дозволили знайти.

Ввечері він зустрівся з Ларисою. Вона мовчала довше, ніж зазвичай.

— Це вже не просто справа, — сказала вона. — Це система.

— Я знаю.

— Тоді скажи чесно… ти готовий йти до кінця? Денис не відповів одразу.

Бо знав — це питання не про роботу. Це питання про життя.

— Я вже там, — сказав він тихо. Климчук вислухав мовчки. Довго дивився на нього.

А потім сказав:

— Ти запізнився, Денисе.

— В сенсі?

— Вони вже знають.

Пауза.

— І тепер питання не в тому, чи ти їх дістанеш…

— …а в тому, чи доживеш до ранку. На світанку Денис зробив копії.

Три. Журналіст. Правозахисниця. Климчук.

“Якщо зі мною щось станеться — публікуйте все.”

Він натиснув “відправити”.

І в ту ж секунду світло в квартирі згасло. Повністю. Без попередження. Тиша.

Глибока. Неприродна. Денис повільно підняв голову. І почув звук. Клацання замка.

Зсередини.

Тиша різала вуха. Денис не рухався. Інстинкт кричав — не поспішай.

Клацання замка прозвучало вдруге. Цього разу чіткіше. Не здалося.

Хтось був у квартирі.

Він повільно піднявся зі стільця, не відводячи погляду від дверей. Рука ковзнула до шухляди. Пістолет ліг у долоню, холодний і важкий. Повітря стало густим.

Кожен звук — надто гучним. Крок. Ще один. Десь у коридорі. Не поспішають.

Не ховаються.Йдуть впевнено.

Денис відступив на півкроку, зайняв позицію так, щоб бачити вхід і мати хоча б мінімальний шанс. Серце билося глухо, але рівно. Страх зник. І думка, як добре, що я надів бронежилет.

Залишилась концентрація. Ручка дверей повільно опустилась.

Двері прочинились на кілька сантиметрів. Темрява за ними була густішою, ніж у кімнаті.

— Зайшли не туди… — тихо сказав Денис, наводячи зброю.

Відповіді не було. Тільки ще один крок. Двері відчинились ширше.І в цей момент у кишені завібрував телефон. Різко. Несподівано. Звук розірвав напругу, як постріл.

На екрані — невідомий номер. Денис на секунду вагався. А потім прийняв виклик.

— Ти швидко вчишся, — той самий голос. Спокійний. Холодний. — Але запізно.

Денис мовчав, не зводячи очей з дверей.

— Думаєш, ти мисливець? — продовжив голос. — Ні. Ти просто зробив кілька кроків туди, куди не можна. Крок у коридорі став ближчим.

— Хто ти? — тихо запитав Денис.

Коротка пауза.

А потім:

— Той, хто вирішує, хто залишиться в цій грі. Зв’язок обірвався.

І одразу після цього двері різко відчинились.