Розділ 5: Ланцюг брехні

Денис не любив погроз. Ні натяки, ні дзвінки, ні “попередження” його не зупиняли. Для інших це був сигнал відступити. Для нього — сигнал копати глибше.Так було завжди.

Повернувшись у відділок, він навіть не зняв куртку. Кава — холодна. Світло — різке.

Ніч — його час На столі — телефон Павла. І справа Савченка.

Денис відкрив деталізацію дзвінків. Перший перегляд — нічого. Другий — теж. Третій…

Він зупинився. Номер. Без імені. Без історії. Але з частотою, яка різала очі.

Десятки дзвінків. Іноді — щодня. Останній — за три години до зникнення Савченка.

І найдовший. Двадцять хвилин.

— Покажися… — тихо сказав Денис. Він зробив запит. Система обробляла довше, ніж зазвичай. Ім’я з’явилося. Денис завмер. Павло. В грудях ніби щось обірвалось. Не підозра. Не здогад. Факт. Перед очима миготіли спогади.Чергові жарти.

.

Робота пліч-о-пліч. І тепер — це.— Ти серйозно?.. — тихо сказав Денис. Злість піднялася різко. Але він її втримав.

Емоції — це розкіш. Яку він зараз не міг собі дозволити. Він відкрив архів. Справи Де був Павло. Спочатку — випадково Потім — системно. І побачив. Схему. У кожній справі застосовувалось: покази зникали і свідки також, І десь поруч — Павло. Не в центрі. В тіні. Завжди. Це була не корупція..,Це була система. І Павло був її частиною.

Денис підвівся. Підійшов до вікна. Місто спало. Спокійно. Наче нічого не відбувається.

— Савченко натрапив на це… — прошепотів він. — І його прибрали.

Тепер питання було інше. Наскільки глибоко це йде? Він повернувся до столу. Подивився на телефон Павла. Щось не сходиться. Занадто чисто.

— Ні… — тихо сказав Денис. — Ти не такий обережний.Він відкрив налаштування.

Пам’ять. Використано: 28 гігабайт.

А вмісту — майже немає.

Пауза.

— Ховаєш… Він зайшов у системні файли. Сховані папки. І знайшов. Без назви.

Без іконки.

Пароль. Денис задумався на секунду. І ввів: дату зникнення Савченка.

Клац.

Доступ відкрито.

— Попався… — тихо сказав він. Файли. Багато. Відео. Фото. Документи.

Він відкрив перший Запис. Кімната. Стіл. людина перед камерою.

=- Савченко. Живий. Але побитий. Зі зв’язаними руками. Денис нахилився ближче.

— Якщо ви це бачите… — сказав Савченко, важко дихаючи. — значить, я не вийшов…

Пауза.

— Вони не просто беруть гроші… вони прибирають тих, хто знає…Денис стиснув щелепу.

— Павло… — продовжив Савченко. — він не головний…

Картинка смикнулась. Шум.

— Є ще один… його називають…Запис обірвався.

— Хто?.. — прошепотів Денис. І в ту ж секунду світло згасло.

Повністю.Темрява. Тиша.Клац. Двері. Денис не рухався. Рука повільно лягла на пістоле Кроки. Тихі. Впевнені.З темряви прозвучав голос:

— Я ж попереджав тебе, Денисе… Павло. Денис повільно повернув голову.

— Запізнився, — спокійно сказав він. Пауза. І вперше в голосі Павла з’явилось щось нове. Напруга.

— Що ти знайшов? Денис ледь усміхнувся.

— Достатньо Тиша стала густою. Як перед ударом.

— Ти не розумієш, у що лізеш, — тихо сказав Павло.

— Уже розумію. Крок ближче. Темрява між ними стала майже фізичною.

— Тоді ти знаєш, чим це закінчується.

— Ні, — відповів Денис. — це ти не знаєш. І в цей момент… десь позаду клацнув ще один замок. Не двері. Вікно Денис зрозумів: Павло прийшов не один Тиша. Кроки. З двох боків. Повільно. Без поспіху. Як на полюванні.

Денис зробив крок назад.Пістолет у руці. Темрява. І чітке усвідомлення: його чекали.

— От тепер… — тихо сказав Павло. — поговоримо по-справжньому. І в цю секунду світло вінирізко ввімкнув його. Денис різко обернувся. І побачив…

Світло різко вдарило в очі. Денис на мить примружився. І побачив. Не одного. Двоє.

Один — Павло. Другий — високий, мовчазний, із холодним поглядом, який не питав — оцінював. Обличчя незнайоме. Але саме такі обличчя він бачив у справах, де люди зникали без сліду. Не виконавець. Контроль.

— Зброю на стіл, — спокійно сказав Павло. Без крику. Без погроз. Наче вони просто знову на роботі. Денис не поспішав. Погляд ковзнув по кімнаті. Вихід — перекритий. Вікно — теж. Другий уже стояв так, щоб перекрити кут. Чисто. Професійно.

— Ти прийшов поговорити? — тихо запитав Денис.

— Я прийшов закінчити це, — відповів Павло.

Пауза.

— І ти сам усе прискорив. Денис ледь усміхнувся.

— Помиляєшся. Він повільно поклав пістолет на стіл. Руки — відкритіі. Спокійні. Але очі — ні.

— Запізнився, Павле. Коротка тиша.

— Що ти знайшов? — тепер уже жорсткіше.

— Достатньо, щоб ти нервував. Другий зробив крок уперед. Без слів. Але цього вистачило.

Павло ледве помітно кивнув.

— Ти ж розумієш, що це нічого не змінить?

— Змінить, — відповів Денис. — Уже змінило.

Пауза. Найнебезпечніша — коли ніхто не говорить.

— Ти завжди був впертим, — сказав Павло. — Але зараз це не допоможе.

— А ти завжди думав, що контролюєш усе. Насправді зараз система контролює тебе. Подивись на кого ти перетворився. Ти не слідчий, ти комерсант, ти розгубив весь свій професіоналізм, ти непотріб, як слідчий і люди навколо це бачать. Тому не звертаються в поліцію а до злочинців бо в них є хоч якийсь ,, кодекс честі ‘’

Очі Павла на секунду звузились. І цього було достатньо. Денис влучив.

— Ти не головний, — тихо додав він. І ця фраза зависла в повітрі. Другий чоловік ледь змінив позу. Майже непомітно. Але Денис це побачив.

Підтвердження.

— Обережніше, — холодно сказав незнайомець. 

— Ти починаєш говорити зайве.

Голос. Спокійний. Без емоцій. Той самий. Телефон. Склад. Темрява. Денис відчув, як всередині щось стало на свої місця.

— То це ти… — тихо сказав він.