Розділ 5 "Крок назад"

Коли його пальці раптом зімкнулися навколо її зап'ястя, Вівіан здалося, що серце просто зупинилося. Не на мить чи секунду — повністю. Повітря застрягло десь у грудях, а тіло миттєво пронизав такий різкий спалах страху, що перед очима навіть потемніло. Вона не могла поворухнутися, лише дивилася на його руку, яка стискала її шкіру, ніби намагаючись переконати себе, що це відбувається насправді.

Першою думкою було те, що він прокинувся. Другою — що зараз усе закінчиться.

Що він підведеться, ніби нічого не сталося, знову замкне її в тому клятому підвалі й вона більше ніколи не побачить свободи.

Страх накотився так різко, що долоні миттєво вкрилися холодним потом, а пальці стали крижаними. Вівіан навіть не помітила, як затримала дихання, боячись зробити бодай один зайвий рух.

Проте минула секунда. Потім ще одна.

Його пальці поступово ослабли, ковзнули по її руці й безсило впали на підлогу. Сам чоловік навіть не поворухнувся.

Лише важке уривчасте дихання свідчило про те, що він усе ще живий.

Вівіан усе ще стояла на роздоріжжі між двома рішеннями, кожне з яких могло змінити її життя вже найближчими хвилинами. Вона могла нарешті отримати те, про що мріяла останні два місяці, — свободу. Просто вийти за ці двері, сісти в машину, ключі від якої вже лежали в її долоні, і зникнути. Залишити позаду цей будинок, підвал, кайданки, страх і чоловіка, який перетворив її життя на нескінченний кошмар. А могла залишитися. Залишитися поруч із людиною, яка позбавила її свободи, і спробувати врятувати його життя, хоча здоровий глузд кричав, що це найгірше рішення з усіх можливих.

Вона не рухалася. Лише дивилася на чоловіка, який нерухомо лежав на підлозі посеред просторої вітальні, і відчувала, як усередині розгортається виснажлива боротьба між розумом і совістю.

Розум вимагав іти. Негайно. Поки він непритомний. Поки ніхто не приїхав. Поки доля нарешті дала їй шанс.

Адже саме про це вона молилася всі ці тижні. Мріяла прокинутися одного ранку й побачити відчинені двері. Уявляла, як вибігає на вулицю, не озираючись, вдихає свіже повітря і більше ніколи не бачить його обличчя.

То чому зараз її ноги ніби приросли до підлоги? Чому вона досі стоїть тут? Чому дивиться на нього замість того, щоб уже бути за воротами?

Вівіан повільно перевела погляд на великі панорамні вікна, за якими починав згущуватися вечір. За склом виднілися верхівки дерев, схил гори й вузька дорога, що спускалася вниз. Свобода була так близько, що майже відчувалася на смак.

Достатньо лише зробити кілька кроків. Проте щоразу, коли вона вже збиралася рушити до виходу, її погляд мимоволі повертався до чоловіка. Він ледве дихав.

Тепер, коли страх трохи відступив, вона почала помічати те, чого не бачила раніше. Його шкіра була неприродно блідою, майже сірою. Губи втратили колір. Навіть груди піднімалися занадто повільно, ніби кожен вдих вимагав від організму останніх сил.

Якщо вона поїде зараз, він помре.

Ця думка з'явилася несподівано й одразу осіла десь глибоко всередині. Вона не знала, чому саме це її хвилює. Не повинно.

Після всього, що він зробив, вона мала б залишити його тут без жодних докорів сумління.

Він викрав її. Тримав замкненою. Прикував кайданками до металевого стовпа.

Погрожував. Змушував боятися кожного дня.

То чому тепер вона відчувала не задоволення, а дивну важкість у грудях? Можливо, проблема була не в ньому. Можливо, проблема була в ній самій.

Попри всі роки втеч, страху та ненависті, вона так і не навчилася байдуже дивитися на чужий біль.

Навіть якщо цей біль належав людині, яку вона мала ненавидіти найбільше.

Вівіан заплющила очі й повільно видихнула.

— Ти неймовірна дурепа, — тихо прошепотіла вона сама до себе.

Проте рішення вже було прийняте.

Вона зрозуміла це ще до того, як опустилася поруч із ним навпочіпки.

Викликати швидку допомогу навіть не спадало їй на думку.

Звичайні люди викликають швидку. Звичайні люди їдуть до лікарні. Звичайні люди живуть за законами держави. Але вони обоє давно не належали до цього світу. Особливо він.

За останні роки Вівіан надто багато бачила й чула, щоб досі плекати ілюзії щодо того, як усе працює насправді. Люди, які оберталися поруч із її батьком, ніколи не зверталися до поліції. Не викликали лікарів без крайньої потреби. Не довіряли стороннім своє життя.

Їхні проблеми вирішувалися інакше.

Завжди інакше. Її погляд знову ковзнув по чоловікові. Хто ж ти такий насправді?

Це питання вперше виникло в неї настільки гостро.

За весь час вона майже нічого про нього не дізналася. Лише ім'я. Деміан. І ненависть, яка щоразу спалахувала в його очах, коли він дивився на неї.

Але тепер, коли він лежав перед нею без свідомості, цей образ починав руйнуватися. Він був один. Це дивувало найбільше.

Якщо Деміан справді належав до того самого світу, що й її батько, то чому поруч не було охорони? Чому ніхто не шукав його? Чому людина, яку очевидно намагалися вбити, перебувала тут сама?