Розділ 4 "Між страхом і свободою"

Розділ 4

Дні тягнулися нестерпно повільно, зливаючись у безкінечну сіру смугу часу, в якій давно загубилися дати, години й навіть відчуття реальності. Вівіан уже не знала напевно, скільки саме перебуває тут, але якщо її підрахунки були правильними, минуло щонайменше два місяці.

Саме стільки часу вона сиділа в цьому сирому підвалі, прикута до металевого стовпа.

Нігті на руках відросли настільки, що почали заважати. Волосся давно перетворилося на брудні сплутані пасма, а запах власного тіла іноді викликав у неї огиду. Вона не пам'ятала, коли востаннє приймала душ чи хоча б бачила себе в дзеркалі. Іноді їй здавалося, що вона поступово перестає бути людиною, перетворюючись на щось безіменне, забуте й непотрібне.

Чоловік приходив двічі на день — вранці та ввечері. Приносив їжу, воду і мовчки забирав відро, яке заміняло їй туалет.

За весь цей час він заговорив лише один раз.

Того дня, коли вона тільки опинилася тут.

«Щоб ти зрозуміла, що смерть була б для тебе подарунком».

Ці слова вона пам'ятала надто добре.

Як зрозуміла Вівіан, подарунки він робити не любив.

Перші тижні вона ще намагалася достукатися до нього. Кричала, благала, вимагала пояснень. Просила відпустити її. Казала, щоб він передав її батькові, що вона мовчатиме. Що їй не потрібні ні його гроші, ні його влада. Що вона хоче лише одного — спокійно жити.

Але у відповідь завжди була лише тиша.

Наче її слів просто не існувало.

Того ранку Вівіан, як завжди, почула знайомі кроки за дверима.

За ці місяці вона вивчила всі звуки цього місця до найменших деталей. Вона знала, як скрипить верхня сходинка. Знала, як дзвенять ключі в його кишені. Знала, як звучать його важкі кроки.

І щоразу рахувала їх. П'ять. Чотири. Три. Два. Один. Двері відчинилися.

Чоловік зайшов усередину й, як завжди, зупинився навпроти неї. Його холодний погляд ковзнув по Вівіан так само байдуже, як і сотні разів до цього.

У ньому не було ні жалю, ні злості. Взагалі нічого. Лише крижана порожнеча.

Він поставив на підлогу миску з тією самою безсмаковою кашею, яку приносив щодня, забрав відро й уже збирався йти.

Жодного слова. Як завжди.

Увечері він повернувся знову. Але цього разу щось було не так.

Вівіан помітила це ще до того, як він підійшов ближче. Його кроки були повільнішими. Невпевненими.

Однією рукою чоловік постійно притискав бік, а на темній футболці чітко проступала велика темна пляма.

Кров. Багато крові. Вівіан завмерла, спостерігаючи, як він ставить на підлогу їжу й воду.

Як завжди, перед тим як забрати відро, він мав перестебнути наручники з металевого кільця на стовпі на інше кріплення біля стіни.

Дивна люб'язність з його боку.

— Перестебни мені руку, — попросила вона.

Чоловік підняв на неї погляд.

Навіть зараз було видно, наскільки йому не подобається виконувати будь-яке її прохання.

Наче сам факт, що вона про щось попросила, вже був достатньою причиною відмовити.

Тільки він вирішував, коли, що і як буде.

Кілька секунд він мовчки дивився на неї, а потім все ж нахилився до наручників. І саме в цей момент з внутрішньої кишені його куртки щось випало.

Маленький металевий ключ. Чоловік цього не помітив. Серце Вівіан миттєво забилося швидше.

Не роздумуючи, вона ледь помітним рухом накрила ключ ногою.

Настільки швидко, наскільки могла. Він тим часом нахилився над наручниками. А тоді раптом застиг. Його рука ковзнула до кишені. Потім до іншої.

Ще раз. І ще. Вівіан зрозуміла. Він шукає ключ.

Чоловік насупився, почав перевіряти кишені вже більш нервово. Його обличчя помітно зблідло, а дихання стало важчим.

Кров продовжувала сочитися крізь футболку.

Кілька червоних крапель упали просто на підлогу.

Ще одна — на її ногу.

— Тобі погано? — несподівано запитала Вівіан.

Він навіть не подивився на неї.

— Хоча знаєш що? Так тобі й треба.

Жодної реакції.

— Ти такий самий покидьок, як і всі інші. Працюєш на мого батька-вбивцю і думаєш, що це нормально?

Чоловік мовчав.

— Ви всі гнилі люди.

Вона чекала бодай якоїсь реакції.

Хоч слова. Хоч погляду. Але не отримала нічого.

Після кількох хвилин пошуків він різко видихнув і випростався. Його очі на мить зупинилися на ній.

— Не заслужила.

Це були перші слова, які вона почула від нього за два місяці.

Після цього він повільно рушив до виходу.

Надто повільно.

Не так ходить здорова людина.