Розділ 3 "Ти смерть чи початок смерті?"

Темрява нікуди не зникла, коли Вівіан розплющила очі. Спочатку їй здалося, що вона все ще перебуває без свідомості, адже перед очима не було нічого, окрім густої чорноти. Вона кілька разів моргнула, напружуючи зір у марній спробі хоч щось розгледіти, але це лише посилило пульсуючий біль у скронях.

Голова гуділа так, ніби всередині безперервно лунав важкий металевий дзвін. До цього відчуття швидко додалася нудота, тому Вівіан заплющила очі й зробила кілька повільних вдихів, намагаючись зосередитися на рівному диханні. Повітря було прохолодним і вологим, з виразним запахом бетону, пилу та іржавого металу.

Минуло кілька хвилин, перш ніж вона змогла трохи оговтатися і почала чіткіше відчувати власне тіло. Під спиною виявився тонкий матрац, а зверху її вкривала важка ковдра. Ноги були вільними, однак праву руку пронизував тупий біль, що тягнувся від зап’ястка до ліктя.

Вівіан інстинктивно потягнула руку до себе, бажаючи зрозуміти, що спричиняє цей біль, але в ту ж мить у тиші пролунав різкий брязкіт металу. Звук виявився настільки гучним у мертвій тиші приміщення, що вона завмерла. Холодна хвиля страху прокотилася тілом, коли пальці намацали металевий браслет на зап’ясті.

Наручники.

Вона повільно провела рукою далі й відчула шорстку поверхню металевого стовпа, до якого була пристебнута. Кожен її рух супроводжувався глухим дзенькотом, що луною відбивався від стін, дозволяючи уявити, наскільки порожнім було це місце.

Пам’ять повернулася майже одразу. Перед очима спалахнули уривки останніх подій: вибиті двері квартири, чоловіки в чорних куртках, панічна втеча вузькими вулицями Батумі, постріли, а потім — він.

Той самий чоловік із ресторану.

Його холодний, уважний погляд і спокійний голос, у якому не було ані тіні сумніву.

— Невже ти думала, що зможеш втекти, Вівіан?

Серце стислося так сильно, що їй стало важко дихати. Він знав її справжнє ім’я, а отже, знав, ким вона є насправді. Це означало лише одне: він був пов’язаний з її батьком.

Однак одна думка не давала їй спокою. Якщо цей чоловік працював на батька, то навіщо забирати її у тих людей? Чому він не діяв разом з ними? Можливо, вони переслідували її не за наказом батька. А можливо, в цій грі було значно більше учасників, ніж вона уявляла.

Вівіан міцніше стиснула край ковдри, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках. Вона не знала, де перебуває, не знала, чого чекати далі, але одне усвідомила абсолютно чітко: втеча закінчилася, і тепер вона повністю залежала від людини, чиє обличчя стало останнім, що вона побачила перед тим, як темрява остаточно поглинула її.

Пити хотілося нестерпно.

У горлі так пересохло, ніби вона кілька днів блукала пустелею без краплі води. Язик липнув до піднебіння, а кожен ковток завдавав майже фізичного болю. Вівіан уже довгий час сиділа, підтягнувши коліна до грудей і спираючись спиною на холодну стіну. Права рука, пристебнута до металевого стовпа, боліла дедалі сильніше. Той, хто надягав наручники, явно не переймався її комфортом і затягнув металевий браслет настільки туго, що зап’ястя нило безперервно.

Втім, це було цілком логічно.

Її викрали.

Скоріше за все, рано чи пізно її вб’ють.

І ніхто не збирався поводитися з нею обережно.

Вівіан намагалася відгородитися від страху звичним сарказмом, але цього разу він майже не допомагав. Можна обманювати себе скільки завгодно, проте коли смерть стоїть десь зовсім поруч і може увійти до кімнати будь-якої миті, жодні внутрішні жарти не здатні повністю заглушити цей холодний, тваринний жах.

Вона не знала, скільки часу минуло відтоді, як прийшла до тями, але за відчуттями — щонайменше шість годин. За цей час у її голові встигли прокрутитися всі можливі сценарії. Одні закінчувалися швидкою кулею в потилицю, інші — зустріччю з батьком, яка, мабуть, була б навіть гіршою за смерть.

Вона завжди знала, що цей день може настати.

Упродовж останніх п’яти років Вівіан прокидалася з думкою, що одного разу втеча закінчиться. Вона продумувала десятки варіантів, переконувала себе, що буде готова, але тепер, коли небезпека стала реальною, усі заздалегідь придумані плани здавалися безглуздими.

Вона навіть не помітила, як почала тремтіти.

Чи то від холоду, що проникав крізь тонкий одяг, чи то від страху, який з кожною хвилиною все сильніше стискав груди.

Нарешті, коли тиша вже почала здаватися нестерпною, з-за дверей почувся металевий звук ключа.

Серце в грудях різко прискорилося.

Здавалося, що сильніше воно вже просто не здатне битися, але Вівіан одразу зрозуміла, що помилялася.

Вона швидко випросталася і піднялася на коліна, наскільки дозволяв ланцюг. Не тому, що збиралася благати чи демонструвати покору. Просто хотіла бачити того, хто зараз увійде.

Після третього оберту ключа двері нарешті відчинилися.

У вузький промінь світла ступив чоловік, якого вона впізнала миттєво.

Той самий незнайомець із ресторану.

Той самий, хто забрав її просто з рук людей батька.

Хоча Вівіан досі не була впевнена, що гірше: опинитися в руках тих чоловіків чи цього.