Розділ 2 "Невже це кінець?"

Повертаючись додому вечірніми вулицями Батумі, Лізі уважно вдивлялася в обличчя перехожих. За п’ять років ця звичка не раз рятувала їй життя. Вона мала майже фотографічну пам’ять і машинально запам’ятовувала кожного, хто здавався бодай трохи підозрілим.

Цього вечора місто було люднішим, ніж зазвичай. Вулиці наповнилися сміхом, музикою та гомоном — грузини завжди знаходили привід для святкування. Лізі жила тут лише сім місяців і ще не встигла вивчити всі місцеві традиції, щоб знати, коли краще залишатися вдома, а коли варто брати таксі просто від дверей ресторану.

Минуло два роки відтоді, як він востаннє знайшов її.

Здавалося, це було давно. Достатньо давно, щоб повірити, ніби небезпека минула. І водночас достатньо близько, щоб іноді прокидатися серед ночі від спогадів.

Останнім часом Лізі почала дозволяти собі трохи більше свободи. Рідше озиралася через плече. Менше прислухалася до кроків за спиною. Навіть навчилася насолоджуватися цим містом — Батумі, де колись росла її мати. Тут вона відчувала дивний, майже болючий зв’язок із жінкою, якої не могла торкнутися вже багато років.

Лізі саме проходила повз невелику площу, коли її погляд зачепився за чоловіка на протилежному боці вулиці.

Чорна шкіряна куртка.

Під нею — чорна водолазка, що щільно облягала широку, міцну статуру.

Темні джинси. І татуювання на шиї. Серце миттєво завмерло.

Вона вже бачила схожого чоловіка кілька кварталів тому. Тоді переконала себе, що це лише випадковість. Тепер же сумнівів майже не залишилося.

Татуювання. Саме воно повернуло її на багато років назад — до Чикаго. До батька. До його охоронців. Майже всі вони носили однаковий знак на шиї — мовчазну печатку належності.

Лізі відчула, як холод розтікається тілом. Вони знайшли її. Або, що ще гірше, вона сама прийшла туди, де на неї вже чекали. Здобич добровільно зайшла в лігво мисливця.

Лізі різко звернула у бічну вулицю і перейшла на біг. Вона врізалася в людей, не звертаючи уваги на обурені вигуки. Прослизала вузькими провулками, де жовте світло ліхтарів ледве торкалося мокрої бруківки. Повітря обпікало легені, а в голові одна за одною спалахували картини минулого.

Останній раз, коли люди батька майже дісталися до неї.

Темний склад. Запах крові. Холод металу біля скроні. І диво, завдяки якому вона тоді вижила.

Якщо зараз вона не зникне, другого шансу може не бути.

Тремтячими руками Лізі відчинила двері квартири і швидко зачинила їх на всі замки.

Невелике помешкання зустріло її звичною тишею. Стара лампа над столом кидала м’яке жовте світло на потертий диван, книжки на підвіконні та чашку з недопитим ранковим чаєм. На спинці стільця висів светр, який вона поспіхом залишила перед роботою. Усе виглядало таким мирним, таким домашнім, що на мить їй захотілося повірити: небезпека існує лише в її уяві.

Але серце шалено калатало.

Лізі кинула на ліжко дорожню сумку й почала гарячково складати речі. Паспорт. Гроші. Телефонна зарядка. Кілька футболок. Документи. Пістолет, загорнутий у светр.

Кожен звук за дверима змушував її завмирати.

Коли у двері постукали, вона ледь не впустила зброю.

Подих перехопило.

Кілька секунд Лізі стояла нерухомо, дослухаючись до власного серця.

— Лізі, люба, це я! — пролунав знайомий голос.

Вона заплющила очі й важко видихнула.

Відчинивши двері, Лізі побачила пані Тамару — свою літню сусідку. Невисока жінка спиралася на милицю, а в руках тримала ще теплий пиріг.

— Я принесла тобі трохи яблучного пирога, — усміхнулася вона. — За те, що ти знову врятувала мене від тих страшних рахунків.

— Пані Тамаро, не треба було, — Лізі спробувала усміхнутися.

— Треба, треба. Якби не ти, я б досі сиділа й дивилася на той комп’ютер, як кіт на пилосос. Я лише у Facebook вмію новини читати та фотографії онуків дивитися.

Лізі тихо засміялася, відчуваючи, як напруга трохи відступає.

Та погляд сусідки ковзнув у квартиру і зупинився на відкритій сумці та розкиданому одязі.

— Ой, а ти кудись збираєшся?

— Так, — швидко відповіла Лізі. — Подруга запросила мене на кілька днів. Хочу трохи відпочити.

— І правильно, дитино. Молодим треба більше радіти життю, — схвально кивнула пані Тамара. — Тільки не забувай телефонувати.

— Обов’язково.

— Ну, не буду тебе затримувати.

— Дякую за пиріг.

— І бережи себе, люба.

Лізі зачинила двері, притиснулася до них спиною й на кілька секунд заплющила очі.

Тиша квартири більше не заспокоювала.

Вона лише нагадувала, що часу майже не залишилося.

Сидячи на скрипучому ліжку, Лізі нервово смикала ногою, не відводячи погляду від екрана ноутбука. Сторінка авіакомпанії зависла на кілька довгих секунд, поки проходила оплата квитка. Вона майже не вдивлялася, куди саме летить, адже це не мало жодного значення. Головне — якнайдалі звідси.

Першим доступним рейсом виявився ранковий літак до Рима. Виліт був призначений на 9:30, і хоча чекати залишалося ще кілька годин, це був її найближчий шанс безслідно зникнути.

Лізі відкинулася на стіну й потерла обличчя долонями. У голові безупинно крутилися одні й ті самі питання: як давно люди батька вийшли на її слід, скільки їх уже перебуває в Батумі, що саме вони встигли дізнатися і чи знають, де вона живе. Найбільше її лякала думка про те, що, можливо, за нею стежили вже давно, а вона просто не помічала цього.

Погляд ковзнув на годинник — було 03:07.

Очі злипалися від утоми. Після дванадцяти годин роботи в ресторані ноги важчали від напруження, а тіло вимагало хоча б кількох годин сну. Та щоразу, коли Лізі заплющувала очі, страх стискав груди так сильно, що ставало важко дихати. Серце шалено калатало, а по спині стікав холодний піт.

Здавалося, за ці роки вона мала б звикнути до подібних ситуацій. Паніка давно повинна була поступитися місцем холодному розрахунку і чіткому плану дій. Лізі знала, які документи брати, які маршрути використовувати і як зникати без сліду, залишаючи переслідувачам лише порожню квартиру.