Розділ 1 Небезпечний спокій

РОЗДІЛ 1

Грузія. Батумі. 6 місяців тому.

Спека в Батумі сьогодні була майже нестерпною.

Навіть близькість моря не рятувала місто від важкого, насиченого вологою повітря, яке липло до шкіри ще з самого ранку. Сонце безжально заливало вузькі вулиці, старі будинки з дерев’яними балконами й машини, залишені вздовж тротуарів, перетворюючи звичайний липневий ранок на справжнє випробування.

Лізі зачинила двері квартири на ключ і, перш ніж зійти зі сходового майданчика, як завжди на кілька секунд завмерла. Цей короткий ритуал давно став частиною її життя, настільки ж звичною й необхідною, як саме дихання.

Вона уважно оглянула вулицю.

Сіра Toyota стояла на тому самому місці, що й учора. Літній чоловік повільно вигулював маленького собаку, а жінка з сусіднього балкона, сперши лікті на перила, неквапливо курила й дивилася на перехожих.

На перший погляд усе виглядало цілком звично.

Та Лізідавно навчилася не довіряти першому враженню. Її погляд ковзав по припаркованих автомобілях, відображеннях у вікнах, людях, які затримувалися на одному місці довше, ніж здавалося природним. Живучи поруч із батьком у Чикаго, вона ще в дитинстві зрозуміла, як виглядають ті, хто спостерігає, чекає й виконує чужі накази.

Ці знання не раз рятували їй життя.

Маршрут до роботи Лізі продумала ще напередодні ввечері. Вона ніколи не дозволяла собі ходити одними й тими самими дорогами, повертатися в один і той самий час або створювати звички, які хтось міг би використати проти неї. Звички робили людину передбачуваною, а передбачуваність у її житті була розкішшю, якої вона не могла собі дозволити.

Дорогою до ресторану дівчин звернула у вузьку затінену вуличку, де між старими будинками ховалася невелика кав’ярня містера Гіоргі.

Вона заходила сюди нечасто — приблизно раз на тиждень і завжди в різні дні, щоб навіть у таких дрібницях не дозволяти собі повторюватися. Проте щоразу, коли вона переступала поріг цього маленького затишного закладу, її огортало майже забуте відчуття спокою.

Дзвін дзвіночка над дверима змусив чоловіка за барною стійкою одразу підняти голову. Побачивши її, він широко усміхнувся, і зморшки навколо його добрих темних очей стали ще помітнішими.

— გამარჯობა1, Лізі, — привітно промовив він, відкладаючи рушник, яким саме протирав чашку. — Невже сьогодні я знову маю честь приготувати тобі каву?

Вона зняла сонцезахисні окуляри й усміхнулася у відповідь.

— Якщо ви ще не забули рецепт пані Малани.

Гіоргі театрально приклав руку до серця.

— Ти щойно смертельно образила старого грузина. Якщо я бодай раз зіпсую її каву, Малана точно знайде спосіб повернутися й особисто пояснити мені, що я роблю не так.

Лізі тихо засміялася. У цій маленькій кав’ярні завжди пахло свіжомеленою кавою, корицею та домашою випічкою, і щоразу, переступаючи її поріг, вона відчувала, як напруга, що роками не полишала її, хоча б ненадовго слабшає.

Поки Гіоргі готував каву, вона сіла за столик біля вікна, звідки було добре видно і вулицю, і двері. Через кілька хвилин чоловік поставив перед нею маленьку чашку густої ароматної кави та тарілку з пахлавою.

— Це зайве, — одразу сказала Лізі.

— Це турбота, а не зайве, — заперечив він, сідаючи навпроти. — І не дивись на мене так. Я вже надто старий, щоб сперечатися з впертими дівчатами.

Вона обережно взяла чашку в руки й зробила ковток. Смак був саме таким, як вона пам’ятала: насиченим, теплим і дивовижно заспокійливим.

Гіоргі уважно подивився на неї.

— Як ти себе почуваєш, дівчинко? Приступи більше не турбують?

Лізі провела пальцем по краю чашки, згадуючи той вечір кілька місяців тому, коли їй раптом стало важко дихати, а пані Малана сиділа поруч на підлозі кухні, тримаючи її за руки й тихо повторюючи, що все мине.

— Бувають, — чесно відповіла вона. — Але вже рідше.

— Малана завжди казала, що в тебе занадто сумні очі для такої молодої дівчини.

Лізі опустила погляд і ледь усміхнулася.

— Вона була дуже доброю до мене.

Гіоргі на мить замовк, а його усмішка стала трохи сумнішою.

— Вона бачила в людях те хороше, що вони самі часто не помічали.

Лізі підняла на нього очі.

— А як ви?

Чоловік зітхнув, але в його голосі не було гіркоти — лише тиха, звична туга.

— Дім без неї став надто тихим. Іноді я ловлю себе на тому, що хочу покликати її з кухні, щоб спитати, куди вона поклала цукор.

Від цих слів у Лізі стиснулося серце.

— Вона дуже вас любила.

Гіоргі всміхнувся тепліше й кивнув.

— А я її. Знаєш, дівчинко, коли поруч правильна людина, навіть звичайна чашка ранкової кави стає чимось особливим.

Лізі затримала погляд на темній поверхні напою, дозволяючи його словам осісти десь глибоко всередині.

Допивши каву, вона залишила гроші на стійці й підвелася.

— Дякую, містере Гіоргі.

— Заходь частіше, — лагідно сказав він. — І пам’ятай, що тут тобі завжди раді.

Лізі вдячно усміхнулася.

— Я знаю.

Вийшовши з кав’ярні, Лізі ще кілька секунд відчувала на губах терпкий смак кави, а у вухах лунав теплий голос містера Гіоргі. У цьому маленькому закладі, просоченому ароматом кориці та свіжої випічки, їй завжди ставало трохи легше, ніби на коротку мить світ переставав бути таким небезпечним.

Та варто було дверям зачинитися за її спиною, як звичне напруження знову повернулося.

Вона машинально оглянула вулицю, ковзнула поглядом по припаркованих автомобілях, затрималась на обличчях перехожих і лише переконавшись, що нічого не змінилося, рушила далі до ресторану.