Пролог "Навіть ліс дихає"

Сербія. Белград.

Ніч була неприродно темною.

Вітер гойдав верхівки дерев так сильно, ніби намагався вирвати їх із землі, а десь у глибині лісу перегукувалися нічні птахи, коротко й уривчасто, наче перевіряли, хто ще не спить у цій густій темряві.

Лізі задихалася від страху, який стискав груди холодною рукою й змушував її бігти далі, хоча тіло вже давно благало зупинитися. Вона давно збилася зі шляху, але тепер це не мало жодного значення, бо єдине, що мало значення цієї ночі, — вижити.

Гілки боляче шмагали по обличчю, мокра земля вислизала з-під ніг, а правий бік палав таким нестерпним болем, що перед очима раз у раз спалахували темні плями. Куля влучила трохи вище стегна, і тепла кров повільно стікала вниз, просочуючи тканину худі й роблячи кожен наступний крок дедалі важчим.

Вони були зовсім близько. Лізі чула чоловічі голоси позаду, тріск гілок під важкими черевиками та тьмяне світло ліхтарів, яке час від часу прорізало темряву між деревами.

П’ять років вона жила в постійній втечі, змінюючи міста, імена, роботи та квартири, не дозволяючи собі затримуватися надовго в одному місці. За цей час вона навчилася спати впівока, завжди сідати спиною до стіни, запам’ятовувати обличчя людей і ніколи не повертатися додому тією самою дорогою.

Але цього разу Лізі знала, що тікати більше нікуди.

Зупинившись біля чергового дерева, вона важко сперлася долонею об шорстку кору й спробувала вдихнути глибше, хоча легені пекло так, ніби в них не залишилося повітря. Даремно вона витратила стільки сил на початку. Якби бігла повільніше, можливо, змогла б протриматися довше.

Та цієї думки вона не встигла завершити.

Ноги раптом підкосилися, і світ навколо похитнувся так різко, що вже за мить Лізі лежала на холодній мокрій землі, безсило дивлячись у небо, затягнуте густими чорними хмарами.

Чи уявляла вона колись свій останній подих?

Так.

Усі ці роки страх жив у ній, як невидима тінь, яка не відступала ні вдень, ні вночі. Щоразу, прокидаючись від чергового кошмару, Лізі знала, що одного дня просто не встигне втекти.

Але навіть у найстрашніших снах вона завжди виживала.

Реальність виявилася набагато жорстокішою.

Перші краплі дощу впали на її обличчя, холодні й майже ніжні, ніби сама природа намагалася востаннє заспокоїти її перед тим, як усе закінчиться.

Лізі заплющила очі лише на мить і подумала про нього.

Як дивно усвідомлювати, що саме чоловік, поруч із яким вона вперше за багато років змогла вільно дихати, тепер став причиною її останнього подиху.

Вона ніколи не думала, що свобода й смерть можуть мати одне й те саме ім’я.

— Де… — ледве зірвалося з її губ.

Вона хотіла вимовити його ім’я востаннє, але темрява накрила її раніше.

І останнє, що відчула жінка, — це власний останній подих, після якого зникли біль, страх, холодний дощ і шум нічного лісу.