Розділ 4.4

Ну і що я йому відповім? Я не можу дати йому нічого зараз, тільки спілкування, не більше. Тож сподіваюся, він не образиться на мене і все буде у нас добре.

- Думаю, що кожен з нас заслужив на те, що зараз маэ. - відповіла я.

- Не знаю, мені здається, що ти не зовсім маєш рацію.

Ого, такої відповіді я від нього не чекала.

- Чому?

- Я не кажу, що ти взагалі не права. Але от не думаю, що всі мають те, на даний час, на що заслужили. Серйозно тобі кажу.

– Наприклад?

- Ну от я думаю, що ти заслуговуєш на більше. А інші люди не повинні мати те, що мають. Але це так, до слова. Нічого особистого.

Але я саме розуміла, що тут особистого дуже багато.

- Не знаю, Руслане. Може ти звичайно й маєш рацію. Поки не скажу нічого.

Мені вже не хотілося нічого обговорювати, ми добре посиділи. Але річ у тому, що вже пішли такі розмови, що навіть не знаю, що мені відповідати. Отже, треба вже збиратися та рухатися додому.

- Ну що, я дуже щаслива, що ми зустрілися та поговорили з тобою, дякую, Русь.

- І тобі, так швидко час минув. Сподіваюся, що ми ще побачимося?

- Думаю, що можна буде, коли будемо вільні.

Він глянув на мене з усмішкою, а потім таке видав!

- Ну я вільний завжди, так що чекатиму, коли ти будеш.

Я відразу зрозуміла, що це прозвучало з натяком, двозначно. Він явно не за роботу говорив.

- Добре. - Я посміхнулася , тому що він прямо сяяв, як тут втриматися?

- Ходімо, відвезу тебе додому.

- Я можу сама доїхати, на таксі.

-Та не сміши, поїхали. 

- Ну добре. 

Він подав мені руку та ми пішли на стоянку. 

Ми їхали та слухали музику, мовчали хвилин десять. А потім знову почали розмовляти, мені було цікаво з Русланом, він був хорошою людиною. Це такий хлопець, з яким я почувалася як справжня дівчина. Він нічого такого не зробив сьогодні, але ці його залицяння. Стілець посунути, двері відчинити, це вже дуже приємно. Але я розуміла, що зараз не час крутити романи, тож просто вирішила відкинути ці думки про те, що між нами щось може бути.

Ми приїхали додому, мені не хотілося виходити з машини та йти додому. Дуже сподобалося з ним проводити час, хоча я розуміла, що треба додому. Там Дашка мене вже зачекалася, мама й так цілий день з нею просиділа. Вона скучила за мною, навіть набирали мене з мамою, поки ми сиділи з Русланом в кафе.

- Ну що, дякую тобі за цей чудовий вечір. До зустрічі.

– І тобі, до зустрічі.

Він дивився на мене своїм цим поглядом, аж мурахи по шкірі пішли.

- Згадав! Подарунок Даші.

Він вийшов й поліз за ним, я встигла вийти з машини.

- Ось, тримай. Чи може занести?

- Як хочеш.

- Я можу допомогти, щоб ти не тягла, бо коробка досить велика.

Вона справді була не маленькою, тому я вирішила, що нехай допоможе мені. Щоб я не носила зайве, тим більше, я відчула, що біль почав повертатися. Отже, треба швидше це вже все зробити та піти прийняти ліки. 

- Ходімо. - Я відчинила двері й впустила його.

Коли ми зайшли до будинку, до нас підбігла Дашка.

- Привіт, мамо.

А потім вона побачила Руслана й посмішка на її обличчі зникла.

- Дашунь, це Руслан, пам'ятаєш його?

– Ні.

- Ну, нічого, а я тебе пам'ятаю. Хороша дівчинка, а добрі дівчатка отримують подарунки.

Він витяг із-за спини цю величезну коробку, яку й так було видно.

- Ух ти, дякую. - вона одразу підбігла розглядати, що там.

Очі були такі великі від інтересу. Вона була задоволена, а я щаслива, що моя дочка радіє.

- Немає за що, грайся на здоров'я.

- Ой, Русланчик, дякую тобі. Дашка так радіє. Дивлюся, вже починає грати, так, Дашунь? - мама тут як тут з'явилася на горизонті.

- Ага, можна розпакувати?

- Так, пішли з тобою пограємося. Може чаю, Руслане? – мама подивилася на нього.

- Та ні, ми вже попили чайку, мені час їхати. Але якось обов'язково заїду до Вас на чай.

– Добре, тоді до зустрічі. - Вона помахала йому рукою, а Дашка підбігла й ще раз подякувала. 

- Ходімо, я тебе проведу. -Я посміхнулася до нього.

Я була дуже задоволена , що він знайшов до всіх підхід. Особливо , до Даші .

 Ми пішли з ним до машини.

- Дякую ще раз за вечір.

- І тобі, й за вечір , за подарунок.

Ми стояли й дивилися одне на одного, а потім він підійшов і ... моє дихання завмерло. Він обійняв мене й так стало тепло на душі.

- Пока, Діан.

- До зустрічі, Руслане.

Як же з ним було приємно проводити час, він був такий теплий і так приємно пахнув. Мені здавалося, що це та сама людина, якої я потребую. Але поки що я не могла зробити жодних кроків, поки що дуже рано. Я пішла в будинок й одразу випила ліки. До мене підійшла мама з усмішкою на обличчі.

- Ну що, дочко, як погуляли?

- Добре, посиділи у моєму улюбленому кафе. Йому також там подобається. А Дашка де?

- Грає, їй сподобався подарунок. Руслан вміє знаходити підхід до дітей, я дивлюся.

- Ага, він до всіх вміє його знаходити.

- Так.  Мені сподобалося як він поводить себе , як справжній чоловік!! Ось такий тобі й потрібний, а Дашці потрібен такий батько. І тоді у вас буде щастя та розуміння в сім'ї. Я тобі гарантую.

- Так, воно так і є. Сьогодні був чудовий вечір. Але поки що рано ще щось говорити про стосунки. Мамо, дуже рано, я п'ю таблетки та не розповіла йому правду про Ігоря. Тож не думаю, що це буде гарною ідеєю зараз щось уже думати, накручувати себе.

- Ну дивись. Потроху й так все добре йде.

Ми поспілкувалися з нею, поки готували на завтра поїсти. А потім зійшлися на тому, що треба Ігоря якось відшукати, щоб розв'язати питання. Я теж думаю, що треба завтра його набрати та поїхати на квартиру, інакше все надовго затягнеться, а мені таке не треба. Я хочу вже розлучитися з ним та розуміти, що його більше не буде в моєму житті, та в житті Даші. Ну може іноді він там і з'являтиметься, але я, якщо чесно, не дуже бажаю цього. Так що телефоную та їду...бо я не хочу нести на собі цей тягар. Хочу вже кохання та бути вільною ...