Розділ 3.1

Я їхала швидко, але здавалося, що так повільно й що мені так нереально далеко ... Хоча тут хвилин двадцять, ну може якщо не поспішаючи ... це тридцять хвилин, але точно не так довго .... це був супермаркет не в самому центрі міста, а на околиці міста майже. Не зрозуміло, він там живе чи працює, чи те й інше? По суті, недалеко від нас. Гаразд, поки не хочу ні про що думати, просто хочу додому та випити пігулки від болю, а потім прилягти трохи та полежати. А то прямо так сильно почала боліти спина, що я вже помирала  тут на сидінні.

Після приїзду додому, я швидко припаркувала машину в гаражі, занесла продукти на кухню. Як добре, що мама пішла з малою гуляти до парку. Блін, можна навіть покричати від болю, що я й зробила ... мені нереально стало боляче пересуватися, так що я наковталася таблеток, випила багато води та пішла на диван . Через хвилин десять мене почало відпускати. Як добре, коли нічого не болить. І відразу життя налагоджується й хочеться все робити, аби такого не відчувати. Цей біль був жахливий, я просто не розуміла, як я буду ось так жити тепер? Це для мене настільки незвично. Так, я багато мала переломів й так далі, але такого болю ніколи не пам'ятаю. Щоб він був постійним й нічого особливо не допомагало.

Я написала своєму лікареві й він записав мене на завтра, на прийом. Тож поїду на огляд, може зі мною щось не так? Або треба поміняти ліки. Тому що вони не допомагають мені, треба пити більше, ніж потрібно, щоб хоч воно взяло мене. Мені не подобалося все це, але нічого страшного, треба триматися на позитиві.Через годинку повернулися мої рідні, я вже приготувала вечерю й чекала на них.

- Мам, привіт ... ми з бабусею вже погуляли.

- О, молодці. Йди сюди, моя хороша.

Вона прибігла до мене й стрибнула на руки.

- Тобі сподобалося?

- Так, ми білку годували, було дуже класно. Вона прямо з рук забрала в мене горішок.

- Так, так і було, Дашулька сама годувала її.

- О, то ти в мене молодець. Володарка природи?

- Так, звірів, білочок та зайчиків...

- О, бачиш, як чудово.

– А ти де була?

- У магазині, от приготувала нам їсти, будеш?

- Так.

- Але спочатку біжи та помий руки.

- Добре, мамо.

Вона побігла у ванну, а ми з мамою залишилися на кухні.

- Ну що там, скупилася?

- Так, мамо.

- А що з настроєм?

– Завтра їду до лікаря.

- Що таке?

- Так погано мені, часто болить. Біль повертається раніше, ніж повинен був, й таблеток доводиться більше пити, а то не допомагає.

- Ох блін ... це погано. Але він нічого не сказав тобі сьогодні?

- Ні, відповів, що треба оглядати.

- Ну тоді їдь звичайно.

- А ще ....

– Що? - мама відкусила шматок яблука й чекала на відповідь.

- Бачилися з Русланом.

- О, де?

- В супермаркеті. Прикинь, він упізнав мене й підійшов. Там було багато людей, а ми зустрілися.

- Бачиш, думки матеріальні, й треба вірити в позитив, і тоді буде успіх.

- Так ... але ж ми так дивно бачилися.

- Ти не сказала, що розлучаєшся?

– Ні.

- Ну, і чого ти так? Даремно... здуріла. - мама сіла й засмутилася.

- Та навіщо йому ця інформація? Це явно зайве, мамо. Але ми обмінялися контактними номерами.

- О, це вже краща новина.

- Так, але який сенс... якщо навряд чи я наберу його.

- Чому ні? Діан. Він вільний?

- Не знаю... наче відповів, що сам живе.

- А що ви до таких питань дійшли? – мама посміхнулася.

- Та ні, я мовчала в основному ... він був занадто активним і відразу відповів, що живе один.

- Значить не дарма він так сказав, досі напевно до тебе почуття лишилися...

Після вечері ми розійшлися по кімнатах спати. Мені напесав Руслан.

- Привіт, спиш?

- Буду лягати спати. Поки що вирішила почитати. А ти як?

- Теж непогано, ось дивлюся фільм. Думав про те, що як я міг випадково побачити тебе серед того натовпу. Це класно, що так сталося.

- Так, згодна. Я теж не чекала на тебе побачити там, та й взагалі так давно не бачилися. Не впізнати тебе.

- І тебе, стала ще кращою. - о, що це вже пішло??

- Так ... дякую ... ти теж.

- Тоді напишеш днями чи набереш, скажеш, коли можеш.

- Так, звичайно. Ти кожен день працюєш?

- Майже кожного дня. Але знайду час для тебе.

– А я зараз взагалі у відпустці.

- О, то добре. Можна хоч і завтра зустрітися.

- Давай краще днями, я відпишу.

Тому що завтра в мене похід до мого лікаря, а там не зрозуміло, що він мені пропише та що скаже робити. Чи може знову в лікарню лягати, чи вдома нові вправи робити? Треба напевно їхатиме восени за кордон, щоб робити ту операцію, бо я не хочу постійно жити з таким болем. Він же відповів, що можна вилікувати повністю, є маленький шанс, маленький, але є.

- Я пішов спати, добраніч. - відповів він за пів години.

- Добраніч.

Я пішла вмилася й випила пігулки, а потім теж вирішила, що треба не збивати свій режим і йти спати. Мій графік завжди був дуже продуманим, ще зі шкільних років, бо щодня у мене була гімнастика, п'ять днів на тиждень була школа, а потім ще репетитори, музика, тричі на тиждень після зайнять та уроків. Іноді я хотіла все покинути, але мама не давала, і я вдячна їй. Хоча іноді не вистачало її підтримки та співчуття з приводу того, що мені важко і я хочу відпочити. Але я мала один вихідний на тиждень, це була неділя.

З часом, коли я була у старшій школі й ще більше було навантаження , я вже не хотіла всюди ходити. Не знаю, чи це було правильно, але зараз розумію, що напевно так. Але я так само зараз віддала Дашку на всі гуртки, але поки не так жорстко навантажую її, як мене грузила моя мама з чотирьох років. Але я її можу зрозуміти, вона виховувала мене одна. І поки вона була цілими днями на роботі, я була на своїх зайняттях, тому що мені не було з ким сидіти вдома. Так що так, я розумію її та навіть уже не ображаюся. Хоча раніше дуже дулася і думала, що вона просто не хоче зі мною проводити час, тому і пхає мене де тільки можна.