Розділ 2.1

Ми поїхали до мами, вона їхала на таксі, а я своєю машиною. За кілька годин ми вже все розклали по своїх місцях, вантажники нам допомогли занести речі до будинку.

- Давайте поїмо? - поки мама готувала на кухні, я займалася з Дашею. Ми читали, малювали, вона ще й запитувал кілька разів про тата. Але я вирішила поки що їй неоднозначно відповідати за нього.

- Пізніше побачимося з татом, йому поки що треба в лікарню, побудемо у бабусі поки що. Добре, зайка?

- Добре, мамо. - вона посмухнулася та пішла грати ляльками.

А я пішла й випила пігулки від болю, не хотіла, щоб малеча бачила як я їх п'ю. А то буде багато запитань, що й до чого. Вона в мене дуже всім цікавиться. Ми пішли їсти, мама пару раз глянулася на мене.

– Ну кажи вже. – я посмухнулася до неї.

- Ти як? Болить?

- Ні, після пігулок краще стало. - я подивилася на Дашку, а потім на маму. - Давай не будемо.

- Добре, я зрозуміла. - вона не хотіла звичайно при дитині запитувати, але переживала за мене. Тому запитала, бо не могла чекати.

Ми повечеряли та пішли гуляти до саду. Мені треба було пити ліки тричі на день, ну що ж, сама дострибалася. А ще раз на місяць робити уколи вдома, болючі. Мама сказала, що робить сама собі й мені робитиме. Я не думала, що дійду до такого життя. Але якщо я хотіла жити повноцінно й без болю, то так, мені це треба буде робити. У буквальному значенні, закидатися пігулками. Інакше буде дуже гострий біль.

Я вже відчула зараз його, особливо в той момент, коли Ігор штовхнув мене.  Так дивно, що мала забула вже про те, що її образив тато.Тільки в мене декілька разів запитала, чи не болить у нічого. Діти звичайно дивовижні, тим більше, в такому віці ... Вони ще не злопам'ятні й завжди радіють дрібницям. Наступного ранку я прокинулася раніше за всіх, й шкода, що не від будильника. А від гострого болю в спині. Дивно, вона буде боліти й тоді, коли я просто сидітиму та лежатиму?

Ну, я так зрозуміла, що так. Це був жахливий, нестерпний біль, хоча я на ніч перед сном випила ліки. Мені довелося вставати та пити їх, бо я би вже не змогла заснути.  Добре, що вони лежали поруч на тумбочці, але мені треба було підвестися, щоб дістати склянку. Я стала на ноги та скрикнула, а потім впала на коліна.

- Що таке?? - прибігла мама.

- Вибач ... не розбудила Дашу? 

- Ні... Діан, що трапилося? - вона сіла біля мене.

- Біль нестерпний.

- Пий швидко. - вона допомогла мені випити пігулки. - Можливо почнемо робити уколи вже?

- Так, і тоді я можу точно вважатися калікою, ще крапельниці вдома не вистачає. Й тоді вже взагалі буде чарівно все.

– Ну а що ти хотіла? Таке тепер буде твоє життя, мила. Але ми впораємося. - вона обійняла мене.

Я чула, що вона ледве стримується, щоби не заплакати. Але мені потрібно триматися, заради моєї донечки. Це найбільша радість мого життя. Вона в мене талановита та досягне висот. Це я точно знаю. Я все зроблю для того, щоб моя мала отрмувала все найкраще, і моя мама теж допоможе мені, чим зможе, це я теж знаю. Я поки що можу продати свою дачу й все інше. Якщо я не зможу повернути частину грошей за квартиру, то тоді шукатиму ще одну роботу, скоріше всього, онлайн. А за місяць спробую вийти на свою, я вже всім своїм учням відписала. Треба буде ще зустрітися з ними та з колегами, вони дуже хотіли мене провідати та принести там якісь подарунки, тож напевно запрошу їх сюди, додому. Мама не була проти.

Я вже зрозуміла, що біль буде жахливим, тому треба їх пити й не пропускати. Думаю, що цей гострий біль не дасть мені забути пити ліки. Ох... як же я попал, справді, краще би я не виступала. Ще й цей Ігор не виходив на зв'язок, я не розуміла, що робити й що це означає з його боку. Бігати за ним точно не буду, тим більше, після того, що він зробив з нами. Ну гаразд я, навіщо було штовхати дитину? Це чим треба було думати, щоб зробити таке.

Це жахливо, я ніколи не могла подумати, що він здатни на таке, я ніколи такого не зробила би. Тим більше, якби була чоловіком, ну як після цього він буде дивитися їй в очі? Хоча, мені здавалося, що він якраз не буде...тому, що вона йому не потрібна, як і я. Він не буде з нею бачитись, та й я не дам йому це зробити. Я не хочу, щоб він чіпав мою Дашу, це моя донька. Мені здається, він зробить тільки гірше.

А я мати, я оберігатиму своє чадо й зроблю все для того, щоб вона не відчувала себе неповноцінною. У школі придумаємо, що її тато , можливо моряк або щось нібито цього. Щоб вона не соромилася того, що вона не має батька. А може, я таки знайду ще чоловіка своєї мрії? Я не хотіла ставити на собі хрест, якби не було складно, мені хотілося ще любити та бути коханою. Думаю, що це важливо мати в житті, ту саму людину, з якою ви будете щасливі. Але поки що я могла тільки думати про це й сподіватися на свій стабільний стан. Жаль, що повністю я вже не зможу вилікуватися. Хоча лікар мені казала, що можливо й є шанс, якщо я поїду до тієї лікарні на реабілітацію, але з ким я залишу дитину? На маму всі справи кину та Дашку? А мої учні… це місяці два.

А малеча якраз підростає й пізнає світ, їй до школи цього року, восени. Так що я маю бути поруч, а влітку я обіцяла їй провести відпустку на морі, й дуже активно ходити гуляти. Тому триматиму себе в руках та намагатимуся не розкисати, інакше ніяк. Я маю бути сильною дівчиною, щоб добитися того, що я хочу. І навіть якщо мені буде боляче, я все зроблю для моєї малечі. Даша була дуже мила у мене дівчинка, я готова заради неї на все.

- Ти як, дочко? – ми снідали.

– Вже краще.

- А що таке, мамо? - Даша взяла своєю маленькою ручкою мене за лікоть. – Болить?

- Ні, Дашуль. Просто мама хворіє тіршки, а так все добре. Я скоро одужаю і все буде у нас добре.

- Ти в мене найкраща мамуля. - вона обійняла мене. – А ти моя кохана бабуся. – мама мало не заплакала. Даша розчулила нас. Ми такі стали сентиментальні із-за цього Ігоря. Він реально виніс із нас всю душу...нас зараз постійно пробивало на емоції ... він зробив нас такими нестійкими психічно. Тепер нам усім ще й на психолога витрачати гроші прийдеться.