Останній подарунок

Я десь посередині великого Ніде.

Просто завис у порожнечі й чекаю чогось. Точно знаю, що це неминуче. 

Поруч прорізається білий образ. Яскравий і теплий. Він торкається мене, і ми стрибаємо. Перемішуємося в часі, просторі чи світах.

Я потрапляю до різних людей. Одиноких, а іноді до цілих сімей чи навіть угрупувань. Кожен має свою історію, і я знаю її. Колись я був частинкою їхнього життя. Я знаю цих людей, хоча в реальності… зараз… бачу їх уперше. 

Усі такі різні. У кожного цілий багаж життя й подій, у які поринає моя свідомість. І кожен на моїх очах помирає. Помирає своєю, унікальною смертю.

Їхній образ залишається на моїх руках, сітківці, у серці ще кілька митей, а потім розчиняється у великому Ніщо. Щойно це стається, ще кілька, а може, десять хвилин я можу бродити їхнім домом, подвір’ям, життям.

Порожнім світом без господарів.

А далі мене знову передають на іншу сцену.

Так знову.

І знову.

І знову.

Врешті переді мною формується операційна. Світло яскравих ламп. У кімнаті пацієнт і лікар. В очах лікаря над маскою я читаю: він пластичний хірург. На столі лежить його друг. Я точно знаю, що це його друг. Відчуваю їхній зв’язок і сум.

Повнувате тіло важко дихає. На ньому зеленувата сорочка для операції. Вона розходиться на животі, відкриваючи тіло. На обличчі пацієнта серветка. Паперова, біла, щільна серветка. 

Я не можу відвести від неї погляду. Рахую, як часто вона піднімається від подиху, окреслюючи губи й риси обличчя. Все ріже й ріже.

Щось виділяється по колу обличчя, і серветка починає мокнути.

У цей час хірург безперервно щось мені розповідає.

Історію?

Його життя?

Щось про те, що зв’язує його зі мною…

— У мене є для тебе подарунок. Останній, — каже сумний і водночас такий добрий, знайомий голос.

Я все ще дивлюся на іншого. Не можу відвести погляду від нерухомої серветки та її мокрих країв.

Лікар бере мене за плече, змушуючи відірватися.

У його руках плоский пакунок, який він обережно вкладає в мої долоні.

— Дякую. І прощавай.

Хірург розвертається й іде до свого друга. Він лягає поруч на кушетку й знімає з себе операційний одяг. 

Обличчя…

На ньому серветка з двома отворами. Очі закриваються, залишаючи видимими лише повіки.

По колу починає сочитися червона рідина, просочувати серветку. Її не вистачає, і багряні краплі падають на підлогу з-під кушетки. 

Дихання повільно зупиняється.

Я залишився один. Знову в порожньому чужому світі.

Очі ковзають по кушетках і падають на пакунок в моїх долонях. У ньому гнучка тканина. Я точно знаю, що під нею. Знаю. І це лякає.

Десь у свідомості луною гуде голос хірурга. Те, що він казав мені, коли я слухав і не міг нічого розібрати. Зараз ці слова лише відлуння, хаотичний потік звуків. Але сенс поступово складається в голові, наче пазл:

«Обличчя. Маски. Він зняв їх, замінивши порожніми овалами. Так, щоб ніхто не дізнався, хто вони і ким були. Так, щоб ТАМ їх судили по совісті».

Я розгортаю пакунок.

Руки чомусь тремтять. Ніби від нетерпіння.

На них залишається шкіра. Знайома маска.

Моє власне обличчя.