Розділ 7. Ін’єкції

Я підвівся, відчуваючи, як тягне м’язи.
— Час не чекає. Поки не прийшли інші, треба закінчувати тут.

Я подивився на лід.
— Час завершити ритуал.

— Іди першим, — відповіла Хлоя. — Я наздожену.

Лише тепер я помітив, наскільки вона зблідла. Під час бою вона здавалася зібраною і швидкою. Але тепер тіло брало своє. Ми не відновилися і не відпочили достатньо.

— Ти молодець, — сказав я після паузи. — Якби не ти…

Я похитав головою.
— Ти не перестаєш мене дивувати. Для вчительки географії у тебе надто хороші бойові навички.

— Нічого особливого, — знизала плечима Хлоя. — Спостережливість. І вміння опинитися в потрібний момент у потрібному місці.

Вона втомлено видихнула.
— У бункері було багато вільного часу. Вистачало і на тренування. Я ж казала: моє головне завдання — вижити. А навички самозахисту зайвими не бувають.

Я зробив вигляд, що повірив. Але таким рухам, таким рішенням не вчаться вдома за відео з інтернету. Не за кілька років і не наодинці.

— Гаразд, — сказав я. — Я поки зберу трофеї. Може, знайдеться щось корисне. Ті писання… раптом у них є ще інформація.

Я пройшовся місцем бою, збираючи чорні ножі й колби захисного поля. Навіть не уявляв, як збираюся все це тягнути, але залишати не хотілося.

У одного з хранителів я знайшов сумку. Потягнувся до сувоїв — і намацав щось іще.

Флакон.

— Парфуми? — пробурмотів я.

— Поглинач запаху, — одразу відповіла Хлоя. — Так вони ховалися від мисливців.

— Чудово.

Я підійшов і бризнув на неї.

— Ей! — вона обурено замахала руками. — Ти що робиш?

— Прибираю сліди, — спокійно відповів я. —
Я вийду назовні, відведу їх в інший бік. Спробую виграти час. Ти відновлюйся, я скоро повернуся.

Я вже взяв сумки, коли вона зупинила мене:

— Стій. Вони можуть бути вже зовні. А ти підеш — і я залишуся тут сама. Із здобутими секретами. Це надто ризиковано.

Я завмер.

— Так… ти маєш рацію. Зовні, мабуть, вже світлішає, але все ще небезпечно.

Я повільно видихнув і подивився на долоню.

— Тоді спробуємо інакше.

Краще зараз, ніж у бою.

Я присів, виставивши руку вперед. І з подивом зрозумів: тіло знало, що робити. Без сумнівів. Без підбору. Наче я вже проходив через це — не раз. Знання були не вивчені, а ніби просто згадалися.

— Навичка контролю… Підкорення.

У голові піднявся шум — різкий, чужий. Потім усе обірвалося.

І прийшли думки. Але не мої. Птаха.

Я відчув її — напруження м’язів, втому, слабкий запах крові. Заплющив очі — і побачив себе збоку. Потім повернув голову і побачив Хлою.

Я розплющив очі. Птах усе ще дивився на неї.

Потім він підлетів і сів біля її ніг. Так, як я наказав. Ось як це працює.

— Спрацювало, — тихо сказав я.

Хлоя дивилася то на мене, то на птаха, явно не приховуючи здивування.

— Отже… ти справді можеш відкрити прохід крізь лід.

— Сподіваюся, — відповів я. — Але ми не знаємо, що буде далі. І скільки це займе. Я спробую виграти нам трохи часу.

Я швидко обшукав сумки мисливців. В одній знайшов плащ — такий самий, як у них. Чистий. Із невеликим символом ока на грудях.

У другій — ще один.

— Мабуть, несли нам, — пробурмотів я із сарказмом.

Я кинув плащ Хлої й надів свій.

— Тепер ми теж носії цих таємниць, — сказав я без усмішки.

Я рушив до виходу, пославши птаха вперед.

Зовні було чисто. Це тішило — і насторожувало водночас.

Я вийшов. Небо вже починало світлішати — сіре, вицвіле, ніби ніч неохоче відступала. Швидко подолавши відстань до каналізаційного люка, я щедро розпилив поглинач запаху. Нехай слід розпадеться. Нехай вони втратять час. Нам він зараз був потрібен найбільше. За цю ніч сталося надто багато. Лише дивом обійшлося без серйозних травм.

А якщо мисливці шукатимуть у каналізації, то, можливо, потраплять у щупальця каналізаційної тварюки. Це буде нам тільки на руку.

На зворотному шляху я витягнув спис, на ходу оглядаючи його. Пошкоджень не було. Він виглядав так само… спокійно, як і завжди. Наче й не брав участі в бійні.

Шкода, що я так і не дізнався про нього більше. Технологія була цікавою — особливо з огляду на моє минуле. Керування дронами.

Ех. Зараз би засісти в лабораторії й розібрати його по шарах. Але спочатку — вижити.

Я все одно збирався повернутися туди. Відпочити. Поповнити запаси. Привести думки до ладу.

Залишалося питання з Хлоєю. Чи варто їй довіряти?

Лабораторія — не те місце, яке можна показувати просто так. Не зараз. Можливо, нам доведеться розділитися. Але до цього ще треба дожити.

І все ж… з артефактами та новою навичкою я почувався впевненіше. Тепер у мене було чим протистояти мисливцям. Це відчуття — надихало.

Я повернувся і почав барикадувати прохід. У цей момент у голові піднявся гул — знайомий, але неприємний.

ШІ: перше використання контролю може супроводжуватися болем. Рекомендована тривалість — не більше п’яти хвилин.
Залишковий час: десять секунд.

Я хмикнув. Формально — так. Хоча насправді це був не перший контроль.

— Перевірю Хлою, — пробурмотів я і заплющив очі.

Світ змінився. Тепер я дивився очима птаха. Коридори тягнулися інакше — об’ємніше, різкіше. Тіні не приховували, а підкреслювали форми. Я ковзав швидко і безшумно, відчуваючи повітря крилами, сприймаючи простір так, як людина не може.

І побачив те, чого бачити не повинен був.

Хлоя відчула рух майже одразу. Надто швидко. Вона смикнулася, різко обернулася і спробувала сховати щось у кишеню. Поспіхом і незвично незграбно.

Предмет вислизнув і впав на камінь.

Шприц. Для швидкої ін’єкції.

Вона миттєво підняла його, але було вже пізно. Очі птаха розрізняли деталі навіть у тьмяному світлі. Надто добре.

Тепер запитань стало ще більше, ніж відповідей.