Розділ 6. Ніч оповита таємницями

— Що… сталося? — слабким голосом запитала вона.
— Розповім пізніше, — відповів я. — Зараз потрібно йти.

Я допоміг їй підвестися, і ми рушили в бік підвалів. Безпечнішого місця зараз було не знайти. День хилявся до ночі, сили були на межі — потрібно було перечекати, привести себе до ладу. До того ж я все одно хотів ще раз повернутися в підвали. Щось не давало мені спокою. Мене ніби тягнуло назад.

Я підтримував Хлою дорогою. Вона з розгубованим подивом дивилася на поле недавньої сутички: сліди крові, тіла. Мені ще належало придумати притомне пояснення.

Її погляд затримався на речах, що лишилися від алкоголіка. Того самого, що нас підставив.

— Ти не відчуваєш провини? — раптом запитала вона.

Я зупинився.

— Він же помер через нас. Якби ми не прийшли…

— Він сам винен, — перебив я різкіше, ніж збирався. — Йому варто було бути з нами чесним.

Я помовчав і додав вже тихіше:

— Судячи з його стану, це було лише питання часу.

— Так… можливо, ти маєш рацію, — невпевнено сказала вона. — Але все ж…

— Ми не зможемо врятувати всіх, — сказав я, — якщо навіть себе не в змозі захистити.

Це був аргумент. І для неї. І для мене.

Я впіймав себе на думці, що в цьому світі слово «емпатія» все ще щось означає. І це несподівано дратувало.

Нарешті ми спустилися в підвал. Я навалив на вхід усе, що зміг знайти, намагаючись забарикадувати прохід настільки, наскільки дозволяли сили. Повертатися до лабораторії напередодні ночі, та ще й у такому стані, було поганою ідеєю.

Ночуватимемо тут. Потрібно було вирішити, що робити далі.

Ми сіли на старі бочки. Я дістав залишки провізії й розклав її між нами. Потрібно було відновити сили. І, якщо пощастить, бодай трохи поспати. Ми їли мовчки.

Я розглядав стіни підвалу — шорсткі, потемнілі від часу й вологи. Вони бачили більше, ніж можна уявити. Виноробня давно перестала бути просто будівлею: для одних вона була сховком, для інших — фінальною точкою.

Її власник успадкував не лише камінь і землю, а й цілу епоху. Таємниці, що накопичувалися тут роками, тиснули. Зрештою вони його й вбили. Люди змінювалися, таємниці — ні. Місця залишалися й продовжували писати історію.

Запах підвалу більше не здавався огидним. Він став звичним. Майже нейтральним.

Я дістав із рюкзака циліндричний артефакт — той самий, що створював захисне поле.

Порожній. Субстанція всередині закінчилася.

Я покрутив його в руках. Ані символів, ані візерунків.

Чи перезаряджається він узагалі — чи тепер це просто марний шматок давньої технології?

Я відклав його вбік. У лабораторії був ще один. Розберуся пізніше.

Хлоя мовчки спостерігала за мною, а потім подивилася так, ніби чекала пояснень.

Я взяв спис. Він одразу завібрував. Я розтиснув пальці — і спис залишився висіти в повітрі.

Очі Хлої розширилися.

— Як це?.. — тихо запитала вона.

Легким рухом пальців я відправив його вперед. Спис зірвався з місця, з люттю пронісся коридором і врізався в порожню бочку, розірвавши її на тріски. Я скривився. Схоже, переборщив із силою. Чим різкіший рух моїх пальців — тим вища швидкість.

— Ця знахідка… виявилася як ніколи доречною, — сказав я, добираючи слова так, щоб пояснення мало логіку. — Без неї я б не впорався з Нечитабельним.

Я повільно повернув спис назад і зловив рукою. Зняв кільця й простягнув їх Хлої.

— Вони твої.

Вона взяла їх, уважно розглядаючи, потім усміхнулася й наділа.

Коли Хлоя взяла спис, той знову завібрував. Вона спробувала — і він слухняно відгукнувся.

Я давно не бачив її такою. Хвилин п’ятнадцять вона рухалася підвалом, мов дитина з новою іграшкою — спершу обережно, потім сміливіше, з наростаючим захопленням.

Зрештою вона зупинилася, важко дихаючи.

— Тобі не варто так напружуватися, — сказав я. — Тіло ще не відновилося.

— Ага, — коротко відповіла вона.

Хлоя зняла кільця й простягнула мені.

— Це завдяки тобі. Вони мають бути в тебе.

Чесно кажучи, я на це й розраховував. І все ж, дивлячись на її спокійний, майже невинний погляд, важко було уявити, що вона може бути небезпечною або зберігати небезпечні таємниці. Хоча я знав — зовнішність часто обманює.

Я простягнув їй чорний ніж.

— Думаю, він тобі підійде. Зброя зайвою не буває.

— Дякую, — усміхнулася вона так само невинно, приймаючи ніж.

Ми ще трохи обговорили плани, але швидко зрозуміли — зараз це безглуздо.
Потрібно було відновити сили. Ми вирішили поспати. А завтра — думати, що робити далі.

Ми лягли біля стіни, за бочками, й майже миттєво відключилися.
Втома не питала дозволу — вона просто накрила, вимкнувши свідомість.

Ніч була в самому розпалі. І поки ми відпочивали, вони діяли. Це було лише питання часу — коли нас виявлять. Утім, більшу частину ночі нам пощастило провести в тиші.

— Прокинься… — голос Хлої прорвався крізь сон.

Я розплющив очі. Вона сиділа поруч, напружена, насторожена.

— У нас гості.

Шум. Глухі удари. Скрегіт. Хтось ламав барикади. Я остаточно прийшов до тями. У підвалі було темно — майже нічого не розгледіти. Зате мисливцям темрява ніколи не заважала.

Це вони?

Я схопив спис, Хлоя — ніж. Ми затаїлися за бочками, намагаючись не дихати надто голосно.
Тіло все ще не відновилося. Кожен рух відгукувався слабкістю, але вибору не було. Залишатися тут — означало прийняти бій. Чи можливо уникнути зіткнення?

— Кімната холоду, — тихо запропонував я.

Хлоя кивнула.

Це місце було небезпечним, але все ж — краще, ніж чергова битва в нашому стані. Ми безшумно рушили темними проходами. Спосіб входу все ще працював — і ми швидко ковзнули всередину. Двері зачинилися.

Холод і досі панував тут, але змінився. Лід зійшов зі стін, лишившись лише в місці проходу до бібліотеки — тому самому, який ми похапцем заклали.