Розділ 5. І-12

Ми майже бігом піднялися сходами й вивалилися назад у руїни виноробні. Ще хвилину тому я був готовий перевернути цей світ, виламати стіни, дістатися істини будь-якою ціною. Але щойно я злетів сходами, сили різко почали витікати, ніби хтось відкрутив вентиль. Адреналін відступав.

Світ потьмянів. Звуки стали глухими. У м’язах з’явився тупий, в’язкий біль — не просто втома, а глибинне виснаження. Розплата за використання граничного ресурсу. Насправді нам був потрібен час на відпочинок і відновлення, і краще зробити це не на поверхні.

— Не поспішай. Я відчуваю рух, — відрапортувала Хлоя. — Але це не мисливці.

Ми повільно виглянули з-за уламків стіни — і майже одразу отримали відповідь, куди подівся наш п’яний брехун. Його тіло лежало посеред руїн. Нерухоме. Безглузде.

Сліди крові тягнулися по каменю, ніби хтось волік його сюди.

— Він живий? — машинально спитав я і зробив крок уперед.

— Стій, — різко зупинила мене Хлоя. — Небезпека все ще поруч. Я відчуваю… жагу крові.

Це прозвучало гірше за будь-який сигнал тривоги.

— Що сталося? — запитав я, вже розуміючи, що відповіді в нас немає.

— Дикі тварини… або нечитаємий, — відповіла вона. — Куди ж він так поспішав. Він вийшов занадто рано. Занадто необережно. Які ж таємниці він оберігав?

— Або він просто пропив останній здоровий глузд… — почав я.

— Тихо.

І в ту ж мить руїни ніби ожили. З тіней, з проломів, із чорних провалів між стінами один за одним вирвалися вони — чорні, як ніч, гнучкі, безшумні. Зграя. Вони не гавкали, не гарчали, а просто з’явилися.

— Собаки, — швидко сказала Хлоя. — Тепер вони небезпечніші за будь-яких хижаків. Зграї. Абсолютно безжальні.

Але я вже бачив. Вони накинулися на тіло одночасно — блискавично й злагоджено, без хаосу. Зуби, кігті, рвані рухи. Хрускіт. Рвана тканина. Кров.

Минуло менше хвилини. Від людини не залишилося нічого, крім клаптів одягу й темних плям на камені. Ось куди зникали тіла з вулиць. Так цей світ прибирав за собою.

Ще за мить зграя зникла так само раптово, як і з’явилася. Ані звуку. Ані сліду. Наче їх тут ніколи й не було.

Хлоя повільно видихнула. Вона вже не дивилася. Просто терпіла. До такого не звикнеш, навіть якщо бачив це багато разів.

— Небезпека минула, — тремтячим голосом сказала вона.

Ми підійшли до залишків речей — поки й їх не розтягли. Кишені. Папери. Документи. Усе порване, обгризене, перетворене на сміття. Ні за що було зачепитися.

І тоді це відчуття повернулося. Те саме. Як на даху. Ніби хтось дивиться. Це відчуття переслідує мене щоразу, варто лише з’явитися на поверхні. Я різко озирнувся. Порожньо. Руїни мовчали. Хлоя була спокійна, зосереджено нишпорила в лахмітті.

— Я щось знайшла, — сказала вона, перервавши мою тривогу.

Я обернувся.

У її руці було кільце.

— Хіба не це ти шукаєш?

Я взяв його. Холодне. Важке. Жодних відчуттів. Надів на палець — нічого.

— Це воно? — нетерпляче спитала Хлоя. — Для чого воно?

— Не відчуваю відгуку… Ти маєш рацію, я шукав кільце. Але, здається, не це. Візерунок інший. Хоча ні я, ні ШІ не змогли його точно ідентифікувати.

Я перевернув кільце.

— Дивись. Тут напис. Усередині. Давні символи. Отже, це не просто прикраса.

— Десь… — Хлоя завмерла. — Десь я це вже бачила.

Вона полізла в кишеню і за мить дістала точно таке саме кільце.

— У мене є таке саме. Я зняла його з мисливця в метро. З того, що був зі списом. Після того, як ти пішов.

Я мовчки взяв друге кільце й надів на інший палець.

У ту ж мить обидва кільця засвітилися, ніби синхронізувалися.

І майже одночасно мій спис на ремені завібрував, а кільця на ньому спалахнули тим самим світлом.

— Йдемо, — раптово різко сказала Хлоя.

Запізно. Ми встигли зробити не більше десятка кроків, коли повітря перед нами зім’ялось, і фігура з’явилася наче з самого простору. Швидко. Чисто. Ніби ілюзія.

Удар — і Хлою відкинуло вбік, вона врізалася в уламки стіни. Тіло обм’якло. Свідомість згасла.

Наші організми були виснажені. Інʼєкція вже брала своє. Тому Хлоя відчула загрозу надто пізно. Тому шансів піти майже не було. Я стиснув кулак, відчуваючи, як тремтять руки.

Дослідження знахідки доведеться відкласти.

Істота була вищою за два метри. Вона стояла, злегка згорбившись, ніби стеля була для неї надто низькою. Її шкіра — темна, майже чорна — здавалася грубою, наче обпаленою. По всьому тілу випиналися вени: товсті, звивисті, вони перепліталися між собою, мов трубопровід, пульсуючи під шкірою. Потужні ноги впевнено тримали вагу, а руки були непропорційно довгими — пальці майже торкалися підлоги. Пальці… ні, радше голки. Довгі, тонкі, загострені, ніби створені не хапати, а проколювати. В ділянці живота він був несподівано худий. Ребра чітко проступали під шкірою, створюючи дивний контраст із загальною масивністю. Очі — жовті, з криваво-червоними прожилками — дивилися уважно, чіпко, без люті, але й без емоцій. На голові — кістяні нарости, мов роги, що проросли крізь плоть. Рот був малий, вузький, без губ, як погано зашитий розріз.

Важко уявити, що це колись було людиною. Тепер же воно більше нагадувало демона. Це і є Нечитабельний?

Мені варто було лише злегка поворухнути списом — і вже за мить мене вбило в кам’яну підлогу. Повітря вибило з легень, світ на мить згас. Спис із дзенькотом відлетів убік.

Істота не вагалася й не вела діалогів. Вона діяла. Хоча справжні її мотиви все ще були незрозумілі. Єдине, що я відчував, — це нестримну агресію.

Але вона дивилася на мене. Уважно. Вивчаючи. Цей інтерес виграв мені кілька хвилин.

Я відчув слабку вібрацію в пальцях. Кільця відгукувалися — тихо, майже невідчутно. Можливо, вони були пов’язані зі списом. Це був мій єдиний шанс.

Я обережно поворухнув пальцями, намагаючись притягнути зброю до себе. Ефект виявився зовсім іншим. Спис… злетів.