Розділ 4. Таємниці виноробні

Нарешті ми дісталися каналізації. Прохід виявився придатним для руху, хоча йти доводилося напівзігнутими. Стеля тиснула зверху, стіни були вологі, місцями вкриті слизом. Під ногами чавкала темна жижа, і кожен крок супроводжувався неприємним звуком, що луною розходився тунелем.

Запах стояв нестерпний. Мої фільтраційні системи в носі справлялися лише частково, згладжуючи найрізкіші нотки. Але навіть так повітря відчувалося важким, густим — наче його можна було різати ножем.

Хлої пощастило менше.

— Це просто неможливо, — пробурмотіла вона вкотре. — Як тут узагалі можна перебувати?

Я вирішив змінити тему.

— Тіла мисливців. Наскільки вони міцні? — запитав я, намагаючись, щоб питання звучало буденно.

— Як ти й сам помітив, — відповіла Хлоя, — доволі міцні. Звичайними пістолетними кулями їх не пробити. Хіба що впритул.

Вона трохи помовчала.

— Їхній регенерації теж можна лише позаздрити.

— Можливо, мені варто знати ще щось перед наступною зустріччю з ними? — запитав я.

— Можливо, — з тією ж часткою невдоволення відповіла вона. — Я й сама знаю не все.

— Мисливці відрізняються своїми навичками. Кожна нова зустріч — сюрприз.

— Тим не менш, ти читаєш їхні здібності з легкістю. Це теж твоя здатність?

— Радше уважність і спостережливість. Я давно за ними стежу. Аналізую. Іноді помиляюся.

Вона глянула на мене скоса.

— Але якщо хочеш, щоб я була для тебе кориснішою, ти маєш більше довіряти мені. Розкажи про себе. Про свої здібності. Щоб попередня ситуація не повторилася.

Вона знову повернулася до цього питання, як би я його не уникав. І мала рацію. Зараз ми ризикували обидва. Але мені все ще потрібно було вирішити, яку саме частину правди їй можна довірити.

— Я звичайна людина з мікросхемою в голові, — сказав я. — Але, як виявилося, мої здібності до аналізу й ухвалення рішень поступаються багатьом у цьому світі.

— Я був військовим. Керував безпілотниками. Працював над ШІ для них. Ось і все.

Поки що — все, що вона мала знати.

— Ти все ще багато приховуєш, — сказала Хлоя, ніби читаючи мої думки.

— Сподіваюся, колись ти будеш чеснішим зі мною.

Вона зробила паузу.

— Чому ти покинув своє сховище саме зараз?

— Я й сам не знаю. Просто набридло жити в тиші й сподіватися на краще. Бездіяти. Хотів зрозуміти, куди рухається цей світ.

Я видихнув.

— Але мене надто швидко затягнуло в події.

— Зрозуміло, — сухо відповіла вона.

— Їх багато? Мисливців? — запитав я.

— Надто багато, якщо вважати їх ворогами.

— І надто мало, якщо думати про майбутнє населення цілої планети.

Відповідь неоднозначна.

— А інші? — продовжив я. — Усі ті, хто вижив, погоджуються з цією системою? Чи є ті, хто кинув виклик мисливцям і будує свій світ?

— Інші… звісно, були. Можливо, ще є.

Вона говорила повільно.

— Але там, де з’являються мисливці, інші групи зникають.

— Поки одні розробляють зброю, мисливці модернізують самих себе. Це колосальна різниця.

Вона продовжила:

— Були сильні військові організації. У своїх регіонах.

— Вони будували підземні міста, наземні міста під куполами. Намагалися налагодити побут, об’єднати людей, пристосуватися.

— Але протистояти мисливцям поки що не зміг ніхто.

— Можливо, й зараз є осередки опору, — додала вона. — Ті, хто зумів сховатися. Хтось десь розробляє плани.

— Було б непогано знайти їх, — сказав я. — Нам не завадили б знання й допомога.

— Наодинці протистояти цим істотам… без зброї, без армії, без інформації — це шлях у нікуди.

— Знайти тих, хто вижив, складно, — несподівано різко відреагувала Хлоя. — Ніхто не прийме чужинця. Тим паче не повірить тобі.
Вона дивилася вперед, не на мене.
— Та й ти сам… чи зможеш повірити їм?

Я промовчав.

— Те, що ти вижив за ці дні, — продовжила вона, — вже велика вдача.

У її голосі відчувалося щось іще. Не роздратування і не злість. Образа? Можливо, вона колись була частиною такої спільноти. Або її зрадили. Я не став питати. Зараз це було неважливо.

Поступово прохід розширився, і ми змогли випростатися та прискорити крок.
Система постійно змінювала напрямок, петляла, розгалужувалася, знову сходилася — справжній лабіринт, ніби збудований не за планом, а за наїттям. Тут легко було заблукати, якби не пам’ять Хлої та мій ШІ, що фіксував маршрут.

Але найбільше дивувало інше. Ні щурів, ні комах. Ні найменших слідів життя. Каналізація була мертвою.

Невдовзі ми вийшли до величезної стокової системи — центрального колодязя, куди стікали нечистоти з десятків інших труб. Простір різко розширився, і звук наших кроків став гулким. Унизу, далеко під нами, вирувала чорна густа жижа. Вона повільно оберталася, ніби жила власним життям.

Мені на мить здалося, що в цій масі щось заворушилося.

— Мені не подобається це місце, — тихо сказала Хлоя. — Треба вибиратися.

Я був із нею згоден.

Збоку була стара сталева драбина. Ми, не роздумуючи, полізли вгору. Метал був вологим і слизьким, пальці чіплялися за іржу.

Саме в цю мить воно нас відчуло. Жижа внизу заколихалася сильніше. Щось масивне почало підійматися, розсуваючи чорну масу. Я глянув униз лише один раз.
Цього вистачило.

Нещо безформне, наче увібрало в себе всі невдалі генетичні експерименти людства. Величезний згусток плоті з десятками очей, що дивилися в різні боки. Вони не кліпали. Вони просто шукали.

Ми вже майже дісталися люка.

Чудовисько почало підійматися слідом за нами. Точніше лише його чатина. Ми вискочили назовні, і кришка люка з гуркотом зачинилася за нашими спинами. Та воно все ж не заспокоїлось.З отвору вирвалися чорні щупальця. Вони розповзлися потрісканим асфальтом, судомно обмацуючи поверхню — жадібно й сліпо, у пошуках живого. Щупальця насилу проштовхувалися у проєм — і це було єдиною втіхою.