Глава 2. Перша ніч

Ми відійшли від бункера на деяку відстань і раптом зупинилися.

— Вони тут, — тихо й швидко сказала Хлоя.

Ми стрімко перемістилися в руїни бетонних конструкцій і завмерли. Я не ставив запитань — розумів, що відповіді прийдуть самі.

ШІ нарешті подав голос:
— Поточна загроза не підтверджена.

— Я не думаю, що в цьому світі багато чого можна просто проаналізувати, — подумки відповів я чипу.

І тут я почув це. Не кроки, а ритмічне шкряботіння десь між руїнами.

Хлоя завмерла.

— Сьогодні вони рано, — прошепотіла вона.

Між двома обваленими фасадами щось рухалося. Двоноге. Згорблене. Силует був майже людським. Потім воно повернуло голову. Надто далеко. Надто плавно.

З’явилася друга істота. Потім третя.

Вони рухалися скоординовано, але без слів. Ніби щось перевіряли. Або когось шукали.

— Чорт… — коротко зірвалося з вуст Хлої.

Я зрозумів: щось не так. Але не подав вигляду. Я продовжував їй довіряти — хоча для цього не було жодних причин.

А раптом це пастка? Думок було надто багато, щоб затриматися бодай на одній. Я зберіг холоднокровність, але про всяк випадок дістав пістолет.

Хлоя повільно потягла мене назад. Крок за кроком. Без поспіху.

— Ласкаво просимо в ніч, — прошепотіла вона.
— Якщо ти хочеш тут щось збудувати, спершу тобі доведеться навчитися бути невидимим.

Відступаючи далі, я дозволив собі ще один погляд. Не напряму — через відображення. Крізь уламки скла в землі. Істоти були вищі за людей. Не масивні — неприродно витягнуті. Їхні кінцівки здавалися подовженими, ніби кістки в якийсь момент вирішили продовжити ріст.
Шкіра не була голою. Вона складалася з нерівних шарів: подекуди затверділих, подекуди майже прозорих. У слабкому світлі просвічували вени — темні, повільно пульсуючі.
Їхні обличчя… були надто близькими до людських, щоб бути випадковістю.
Очі — без білків. Лише райдужка. І щось глибше за нею.

Ми ледве встигли сховатися в тіні, як ніч змінилася. Вона не стала гучнішою — стала більш структурованою. Клацаючі звуки істот перебудувалися, стали швидшими й точнішими, ніби простір довкола почав працювати за іншими правилами.

Хлоя завмерла.
— Вони щось знайшли, — прошепотіла вона.

На краю руїн рухалася інша фігура. Майже людська. Поранена. Він спотикався, тримаючись за бік, і кожен рух давався йому з зусиллям.

Істоти зреагували миттєво і скоординовано. Двоє змінили позиції, третя істота залишилася позаду. Вона опустилася на коліно і поклала долоню на землю. Поверхня ледь завібрувала. Поранений зупинився й розгублено глянув униз. Земля під його ногами змінилася, і за мить у ній утворилася тріщина, в яку пішла його нога. Він не встиг закричати.

Одна з істот уже була поруч. Вона рухалася неприродно швидко — так, що я навіть не встиг її розгледіти. Майже не торкаючись тіла, вона приклала два пальці до шиї. Коротке натискання. Тіло сіпнулося — і стихло.

Ні крові. Ні поспіху. Лише ефективність.

Інші істоти підійшли ближче. Одна торкнулася голови нерухомого тіла, інша поклала долоню йому на груди.

— Вони витягають інформацію, — прошепотіла Хлоя. — Не спогади. Шаблони.

Вона різко потягнула мене назад.
— Більше не дивись. Тепер вони знають, що ти тут.

Але було вже пізно.

Я відчув холод за спиною й різко обернувся. Істота височіла наді мною — надто близько. Вона дивилася просто мені в очі. Зіниці розширилися, обличчя наблизилося.

— Він аналізує нас, — відзвітував ШІ. — Рівень загрози високий. Подальші дії невідомі. Запускаю протокол спротиву.

Дякую, звісно. Тільки як мені це допоможе, — подумав я.

— Чорт… — вирвалося у Хлої.

Отже, сталося те, чого вона не прорахувала.

Істота підняла руку до моєї шиї. Я підняв пістолет, націливши його в обличчя істоти, але в цей момент Хлоя різко смикнула мене вбік.

— Біжимо! — крикнула вона.

І вперше я побачив її дар у дії. У ту мить, коли істота потягнулася до мене, земля під нею змінилася. Ліани вистрілили вгору — не агресивно, а точно — й обвили її ногу. Те саме сталося в тому місці, де мить тому стояв я.

Раптом стало незрозуміло, хто мисливець, а хто жертва. Ворожа та хижа флора, у цей час, зіграла нам на користь і це дало нам час.

Інші істоти перебували на відстані й, очевидно, не мали такої ж швидкості. Ми цим скористалися.

Я біг за Хлоєю. Її кроки були точні, впевнені — було ясно, що вона знає, куди веде. Але наша фізична форма явно поступалася їм. Це було лише питання часу, коли вони нас наздоженуть.

То це і були мисливці? Ми бігли швидко, але тіло було повільнішим за мої власні думки. Я все ще відчував погляд тієї істоти всередині себе — десь у глибині черепа, ніби вона торкнулася пам’яті, глибин свідомості, куди навіть я сам не здатен дістатися.

— Ти маєш рацію, — сухо прокоментував ШІ. — Він аналізував твою мозкову діяльність. Мені вдалося перемкнути увагу на себе й злити непотрібні дані. Цього разу вони пішли ні з чим. Наступного — це не гарантовано.

Дивно — у цій думці ШІ ніби здригнулася крапля занепокоєння. Ірраціональна деталь, але саме вона вдарила найсильніше.

Я був надто занурений у відчуття, тому слова Хлої наздогнали мене пізно:

— Обережно. Під ногами.

Земля ледь помітно здригнулася й почала провалюватися. Я зрозумів — нас наздогнали.

— Стрибай! — Хлоя схопила мене за руку, і світ зірвався вниз.

Ми котилися схилом яру, збиваючи подих, рвучи ногами крихкі корені. Коли земля нарешті зупинила нас, я вже був на ногах, ковзаючи вниз, ніби тіло само знало маршрут, який свідомість ще не встигла прийняти. Добре, що я готував тіло до можливих навантажень.

Ця втеча не була імпровізацією — вона давно жила в голові Хлої.

За мить нас уже приховали хащі. Ще одна — і перед нами темний тунель. Напівзруйнована станція метро. Іржаві рейки стирчали з ґрунту, мов зламані кістки. Важкі металеві двері були оплетені живими ліанами — вони ворушилися, реагуючи на нас.