Глава 14

Анна встала зі снігохода, Тарас оглянувся за нею. 
— В мене ідея, синьйорино! — Ти не проти, що я так тебе називаю? 
— Ні. — Посміхнулася дівчина. — Ти, мабуть, до всіх так звертаєшся. 
— Ні, не до всіх. — Запевнив чоловік. — Отож, Анно! — Зараз ми розходимось, по ярмарку, а через годину зустрінемось тут. — Він загадково дивився на неї, витримуючи паузу. 
— І..? — Не втрималася дівчина. 
— Ти ж обманула мене, щодо костюма. 
Анна ховаючи посмішку, закусила нижню губу. А тоді пильно глянувши на нього, висунула свої здогади. 
— Отже, ти теж мене обманув? Так?!! 
Тарас лиш погоджуючись кивнув головою. 
— Тож ми не знаємо, хто з нас ким буде. — Продовжив з інтригою чоловік. — Отже, вкладемо парі, якщо на вечірці ми впізнаємо одне одного, значить — це доля. 
— Яка ще доля? Ти про, що? — Напружилася дівчина. Трепет рознісся тілом, не могла розібрати, він серйозно, чи жартує?!! 
— Сама звичайна доля — ти моя, а я твоя.  
Анна розсміялася в умі прокоментувавши. — Фантазер. Хоча, від цих слів тілом розійшлося приємне тепло. 
— Тарасе, так не буває. — Цілком серйозно заперечила його слова. Знову страх захопив у свій полон. 
— Все буває, синьйорино. То, що спробуємо? — З інтригою запитав чоловік. 
— Зваблива пропозиція, не можу не погодитися. — Вирішила прийняти цей виклик долі, а далі будь-що-будь. 
Розійшлися. Анні хотілося змінитися до невпізнанності. Цікавило, чи тоді зможе впізнати її? 
Гідного костюма знайти не вдалося. Знала, що взяла зі собою чорну довгу сукню, надто суворо покрою з вставками мерехтливого мережива, яка ледь оголювала коліно. Підібрала собі маску на очі на зав’язках, й купила чорну перуку, що аж віддавала синявою. Також купила мереживні чорні рукавички, аби не впізнав по манікюру. Наче все. Все надійно заховала в рюкзачок. 
Повернулася до снігохода. Тарас уже чекав на неї. 
— Може на картинг, а потім в кафе? — Запропонував чоловік. 
— А ми встигнемо? — Розгубилася Анна. 
— Вечірка розпочнеться о двадцятій, а зараз тільки чотирнадцята. — Глянувши на годинник промовив заохочуючи чоловік. — У нас дві години в запасі. 
Пропозиція останнього пасажира вабила, не могла відмовити йому й собі за одно. Це була можливість побути з ним. У його товаристві так спокійно та затишно. Присутнє відчуття наче знайомі давно. Анні подобалося те, що поруч з ним, серце билося в особливому ритмі. Поруч з ним все здавалося геть іншим. 
Відправилися на картинг. Анна обожнювала такі розваги. Вони гасали на закритій трасі, ледь не годину. Наздоганяли одне одного, — море позитивних емоцій отримали обоє. 
— Ти ще той водій, я тобі скажу. — Висловився чоловік. — Подумати не міг, що ти така ризикова, синьйорино. 
— Обожнюю швидкість, особливо на картах. — Зізналася Анна, яку переповнювали емоції. 
— А в житті? — З інтригою допитувався Тарас. 
— В житті..? — Зітхнула дівчина. — В житті буває по різному. Все залежить від обставин.  
Пообідали в кафе, пригадуючи вчорашні лижні катання. Анна жалілася, що боки ще сьогодні болять, від численних падінь. Тарас пообіцяв, що в новому році, обов’язково навчить дівчину кататися на лижах.   
Скуштувавши теплого глінтвейну, Тарас та Анна поїхали додому, адже минуло більше ніж дві з половиною години.