Глава 7

Повернулася у  свою кімнату, й була здивована. З середини у замковій щілині знаходився ключ. Посміхнулася. Останній пасажир робив усе, аби вона погодилася залишитися. Та у неї ж вибору немає. Залишається сподіватися на його порядність. Хоча з іншої сторони вони тут не одні, та й вона за роки навчилася давати відсіч, настирливим залицяльникам. Тим більше цей Тарас після розлучення, може не чіплятиметься до неї. 
Одягнувши теплий, одяг вирішила прогулятися. Погода прекрасна. Падав тихо сніг. Обожнювала таку погоду. 
Вийшовши з будинку оглянулася довкола. Так красиво. Куди не обернешся, всюди гори. Неподалік гралися дітлахи, ліпили сніговика. Спогади захопили душу. Погляд стрибнув на чоловіка, який біля гаража возився зі снігоходом.     
Раптом наче відчувши, що вона спостерігає за ним глянув на неї.  Кілька секунд дивилися одне на одного. Він такий кумедний, шапка трималася ледь на чубчику. Зимова куртка розстібнута. Відвела погляд, подалася повз. Поруч з снігоходом, лежав кейс з набором інструментів. 
— Синьйорино, допоможи, будь ласка.  
Попрохав таким красивим голосом. Анна здивовано оглянулася. Щось тримаючи на снігоході попросив Тарас. 
— Подай, будь ласка, насадку на вісімнадцять.  
Дівчина не могла приховати свою цікавість та здивування. Все ж підійшовши до кейса присіла, зняла рукавичку та взяла те, що він просив, подала йому.  
Чоловік пильно заглядаючи їй в очі, не брав те, що вона йому подала, а знову попросив. Простягнувши ключ. 
— Тепер зніми ось цю насадку, що на тріскачці, та одягни цю, що взяла. 
Анна кліпнула очима, ключі вона в руках тримала лиш в дитинстві й то, щоб запустити в сусіда, який розсердив її. Зітхнувши взялася виконувати, його прохання. Була вражена в неї вийшло. Змінила насадки, глянувши на нього. Він посміхнувся, зацікавлено розглядаючи її. 
— Дякую. 
— Прошу. — Тихо промовила Анна, ніяковіючи під його пильним поглядом. А тоді нахилившись поклала насадку, яку зняла, на місце, та взяла сніг, аби витерти пальці від мастил, що залишилися на них від насадок. 
Повернувшись подалася від нього. Серце було не на місці, цей погляд бентежив її. Навіжене хвилювання охопило тіло. 
— Синьйорино, ти куди? 
Почула позаду. Від його голосу, тілом поснували мурахи. Оглянулася. 
— Гуляти. — Лиш напружено відмахнулася. 
— Не боїшся? — Тут легко заблукати. 
Пара темних мов ніч очей, дивилася на неї, викликаючи по тілу дивні відчуття. 
— Не боюся? — Не сміло та розгублено кинула у пів тону, одягаючи теплу рукавичку. 
Повернувшись, повільно подалася по засніженій дорозі. Щоб заспокоїтися, вдихнула на повні груди збагачене киснем повітря, і на мить прикривши повіки. Насолоджувалася своїм тихим та омріяним щастям. Її мрія здійснилася, а поки більшого не потрібно. Циганка ж наворожила, що вона буде щасливою, отже буде, мабуть.  
Позаду загудів снігохід, відірвавши дівчину від думок. Серце знову пришвидшило свій хід, та вона гнала всі думки від себе геть.