Глава 5

— Чого нахмурилася, красивая? Щасливою будеш, щасливою. — Слова циганки відлунювалися в голові, а за ними чувся її дзвінкий сміх. 
Анна відкривши очі, солодко потягнулася у теплому ліжку. Їй знову марилася циганка. Ще кілька хвилин поніжившись встала, й відразу підійшла до вікна. Загорнула тюль і прилипла до вікна. На дворі вже день, похмурий, сніжний. Та не це тішило серце дівчини — вона нарешті в зимових Карпатах. Скільки разів мріяла про те, що отак прокинеться зранку, а за вікном будуть гори. Марила отими зимовими горами. Нарешті мрія здійснилася. Від задоволення прикрила повіки. 
Всю вранішню насолоду, розвіяв стукіт дверей і чиїсь кроки по її номеру. Різко відкрила очі, й нічого не розуміючи подалася у свій передпокій. 
Від побаченого очі стали ледь не квадратними, дикий вереск зірвався з грудей. По її номеру розгулював ледь не голий чоловік, лише у рушнику замотаному на тазі. І ще б хто? — Останній пасажир. 
Його тіло суцільна зваба, але, що він робить у її номері.  
Чоловік великими темними очима дивився на неї. Він потріпав пальцями вухо, очевидно від її вереску вуха позакладало, й роздратовано запитав.  
— Ти можеш не верещати, наче тебе ріжуть? І взагалі, як сюди потрапила?  — Це мій номер. 
— Ні. — Це мій, номер! — Роздратовано заявила Анна. — Орися Василівна, вчора ввечері мені ключі від нього дала. — Це як ти сюди потрапив? І чому вештаєшся, тут  ледь не голий? 
— Як тебе звати? — Поцікавився чоловік, так і продовжуючи стояти посеред кімнати, й пильно дивитися на дівчину. 
— Ніяк. — Лиш відмахнулася Анна. Присутність цього нахаби дратувала її. 
— От, що, Ніяк. — Це мій номер ще з юності, так, що перепрошую...  — Гаркнув чоловік. 
Анна великими очима дивилася на нього. В середині все кипіло. 
— Послухай... 
— Мене звати Тарас. — Перебив її чоловік. Потягнувшись, взяв свої речі та подався з ними в санвузол, на ходу кинувши. — Я зараз повернуся. 
Дівчина розгублено дивилася йому в слід. Погляд пробігся по широкій рельєфній спині. Не могла не визнати він красивий, сексуальний, але хам. Чому він тут? — Це ж її номер! Оглянувшись схопила банний халат, та накинувши його поверх піжами подалася в коридор. — Я цього так не залишу. У коридорі в уніформі мила підлогу пишнотіла дівчина. 
— Доброго ранку! Я перепрошую, де я можу знайти Орисю Василівну? 
— Що у вас трапилося? — Запитала, відірвавшись від роботи дівчина. 
— Нічого надзвичайного, але вона мені терміново потрібна. 
Дівчина мовчки вийняла з кишені чорної уніформи телефон, та набрала власницю цього комплексу, під однойменною назвою «Орися», й попросила жінку піднятися.  
— Орися Василівна, зараз прийде. — Повідомила дівчина. 
— Дякую. — Тихо промовила Анна і вирішила дочекатися жінку в коридорі. 
Орися прийшла скоро та наближаючись привіталася, й люб’язно запитала. 
— Що трапилося? 
Анна глянула на дівчину в уніформі, попросивши жінку. 
— Зайдімо в номер. 
Увійшли в номер, розгублений чоловік стояв біля вікна. Одягнений у сині джинси і такий же светр. Зі закладеними на грудях руками поміряв жінок. 
Орися привіталася з ним, здивовано ще раз глянула на дівчину та на чоловіка. 
— Я хочу знати чому в моєму номері, спав цей чоловік? — Роздратовано запитала Анна, заклавши руки на грудях. 
— Тарасе, чому ти тут? 
— Тітко Орисю, це ж мій номер ще з юності, коли б я не приїхав. Чому ця дівчина тут? — Зірваним тоном поцікавився чоловік. 
— Ну... — Розгублено кліпала очима жінка. — Ти ж казав, що ви з Діаною не приїдете, от я й вирішила здати твій номер. — Орися важко зітхнула, нагадавши. — Але ж я тобі постелила в комірчині. 
— Я не житиму в комірчині. — Зірвався Тарас. — Цей номер проплачений на весь рік вперед, тож я звідси нікуди не піду. 
Анна великими очима дивилася то на жінку, то на чоловіка. Почувалася жахливо. Вже не хотіла нічого, вирішила все остаточно перебивши їх. 
— Я перепрошую вийдіть обоє, я зберу речі та  поїду звідси. — Роздратовано заявила. — Цей тип зіпсував мені дорогу сюди, та щоб ще й зіпсував відпочинок не дозволю. 
— Що? — Зірвався Тарас. — Як це я зіпсував тобі дорогу сюди? 
Анна хмикнула й роздратовано кинула. 
— Бідолашний навіть не помітив, коли це трапилося. — Іронізувала вона. — Ти на підпитку влігся на мої речі, і проспав на них ледь не всю дорогу. 
Чоловік великими очима дивився на неї. 
— Анно, куди ви підете? — Збентежено допитувалася Орися.  
— Додому. — Фиркнула. — Дякую, я вже відпочила. — Зірвано ще раз попросила. — Вийдіть, дайте зібратися. 
Готова була розплакатися. — Все в шкереберть. Набридло. — Хотіла відпочити, а вийшло потрапила в халепу. Повернувшись, побрела у ту кімнату де провела ніч. Сльози таки покотилися по щоках. 
— Тарасе, невже, так важко поступитися дівчині. — Невдоволено бурмотіла жінка. 
— Я приїхав, щоб відпочити. — Лиш відмахнувся чоловік. 
В кімнаті стало тихо. — Отже, пішли. Розплакалася взагалі. Складаючи до валізи те, що вийняла вчора. — Вони ж практично не розпаковані. Прийняла душ й переодягнувшись, доклала у валізи решту речей. Розчісувала біля дзеркала довге каштанове волосся, розмірковуючи як тепер вибратися звідси.