Глава 4

Стояли, мабуть, пів години. Анна безрезультатно намагалася додзвонитися власниці готелю. Нервувала. Промерзла здається до кісток, а вітер зі снігом, тільки посилювався. Останній пасажир більше не чіплявся до неї. — Хоч на цьому спасибі.  
Вдивлялася в далечінь, крізь густий сніг в надії побачити, хоч якийсь транспорт. Вже ввижалося, що наче щось їде. Та достатньо було кліпнути очима, як це виявлялося химерною уявою. Вже не відчувала нічого, лиш сильний холод. 
От знову далеко бачила два жовтих тьмяних вогники. Кліпнула очима, та видіння не пропало, навпаки наближалося. Втішилася, мов дитя — це, мабуть, таксі. 
До них наближався ще радянський бобик. Машина зупинилася, з неї вийшов тепло одягнений чоловік з вусами. Він привітавшись підійшов до останнього пасажира. Чоловіки обнялися. 
— Здоров, малий! Оце ти вимахав. Давно чекаєш? 
— Мабуть, добрих пів години. — Повідомив останній пасажир. 
— Сідай в машину не мерзни. — Наказав водій бобика. 
— Синьйорино, сідай підвеземо. — Погукав останній пасажир. 
В цей час, в Анни задзвонив телефон. Серце підстрибнуло на радощах — це була пані Орися. — Ну ось нарешті, і її заберуть. Поспіхом зняла слухавку. 
Те, що повідомила жінка, не втішило дівчину, адже ця машина приїхала не тільки за цим нахабним паничем, а ще і за нею. 
— То ще ви, мабуть, зі мною? — Обернувся до неї чоловік з вусами. 
Анна зітхнула й розчаровано промовила.  
— Мабуть. 
Чоловік з вусами забрав у неї сумку та валізу, а останній пасажир люб’язно прочинив дверцята раритетного авто. 
— Ласкаво прошу, синьйорино.  
Не залишалося нічого іншого, як сісти в середину. 
Машина зрушила з місця. Чоловіки розмовляли про своє. Анна ж одягнула навушники й поволі бачила перед собою розмиту картину, задрімавши. 
Відкрила очі, її хтось будив, але ніяк не могла прокинутися. Цілком оговталася біля двоповерхового будинку, на руках в останнього пасажира. 
— Відпусти! — Налякано наказала. — Куди ти мене несеш? 
— Якщо хочеш можу віднести назад в машину. — Обурився чоловік, і таки відпустив її поставивши на землю. — Іди в будинок. — Холодно наказав чоловік. — Там на тебе вже чекає тітка Орися. 
Повернувшись, чоловік подався у снігову заметіль. Анна оглянулася, з мить постоявши. Вона буквально тремтіла від холоду. Таки подалася у будинок, де на неї й справді чекала пані Орися. Одягнена у національний гуцульський костюм, та в гарно зав’язаній хустці. Приємної зовнішності, та середньої тілобудови жінка. 
— Вибачте Анно, що так довго, наше авто зламалося, а мікроавтобус, лише завтра можна буде забрати. Довелося їхати на тому, що залишилося. — Знітилися жінка. — Проходьте. 
У великому дерев’яному будинку, панувала надто затишна та тепла атмосфера. Все облаштовано на сучасний лад. У величезному фоє, красувалася, встановлена велика аж під стелю ялинка,  святково наряджена і миготіла синіми вогнями. По колу м’які меблі, на стіні прикріплена плазма, поруч стояла система карооке. 
— Все добре. — Клацаючи зубами, глянула на жінку Анна і попросила. — Орисю Василівно, можна мені гарячий чай?!! 
— Звичайно можна чай і вечеря, вас уже чекає. Проходьте. — Люб’язно запрошувала жінка, ведучи дівчину за собою. 
— А мої валіза та сумка? — Лиш зараз згадала Анна. 
— Не хвилюйтеся, зараз Іван... — Ой, то мій чоловік принесе. — Поправила себе жінка й попросила. — Ходім. 
Орися провела її у розкішну гостинну, з довжелезним столом, який був сервірований в іншому кінці, на дві персони. Очевидно, ще для останнього пасажира. Чекати на нього не хотіла, краще одній. 
Анна присіла за стіл, де на неї чекав гарячий грибний суп, та гречана каша з запеченим м’ясом й свіжими овочами, а ще чай та пампухи. Зітхнула. — Їй стільки не з’їсти. 
— Пригощайтеся. — Просила Орися. 
— Дякую! — Все ще цокаючи зубами, промовила дівчина і взялася до супу. 
З’їсти вдалося, лише пів тарілки. Почувалася надто втомленою, хотілося прилягти.  
Анна піднявшись з-за столу, взяла чай та подалася з ним у фоє. Добре, що пані Орися залишила її одну, пообіцявши зараз повернутися.  
Зробивши ковток гарячого чаю, Анна ледь всміхнулася, милуючись новорічною ялинкою. Нарешті вона на місці.  
Двері за невеличкою стінкою відчинилися, і у прихожій почулися чоловічі голоси. Відразу між ними впізнала красивий голос, останнього пасажира. — Він ніс її на руках. Як благородно. Все тіло чомусь напружилося. Чоловіки наближалися. Серце в грудях забилося частіше, адже останній пасажир наближаючись, надто пильно дивився на неї, своїми темними очима. Цей погляд, манив, заворожував і наганяв жаху. 
— Синьйорино, ти вже прокинулася? — Зупинившись поруч, поцікавився він. 
— Я вже повечеряла. — Лиш відмахнулася, оминувши його поглядом. 
— Дівчино, я приніс ваші валізи, вони у передпокої, зараз я віднесу їх, куди скаже Орися. — Повідомив чоловік з вусами. 
— Я вже є. — Озвалася власниця готелю наближаючись. 
Пильний погляд останнього пасажира не давав спокою Анні. Нервуючи знову надпила чай. 
— Тітко Орисю, давайте, я однесу валізи. — Запропонував останній пасажир. 
— Дякую, не потрібно. — Відмовилася дівчина. 
— Як це не потрібно? — Обурився Іван. — Біжи малий, а то щось спину прихопило. 
— Ходімо. — Попросила Орися. 
Усі разом піднялися на другий поверх, де Анна забрала від чоловіка валізу і сумку, сухо подякувавши. 
— Дякую, далі я сама. 
— Біжи, а то вечеря охолоне. — Наказала Орися з любов’ю дивлячись на чоловіка. 
— На добраніч, синьйорино. — Кинув на останок чоловік і знову пильно дивився на неї. 
Повернувшись Анна подалася за Орисею, так і промовчавши на його слова. 
Її номер просто розкішний. Дві великі кімнати: спальня, кімната для відпочинку і санвузол. — Це ж розкіш! Добротні меблі. У кімнаті для відпочинку були хаотично розставлені м’які меблі: диван, два крісла, та журнальний столик. Штучна, не велика ялинка біля вікна, миготіла гірляндами. Вікна теж були прикрашені білими гірляндами. Так мило і душевно. 
Прийнявши душ Анна одягла теплу  піжаму, й тільки торкнувшись подушки відразу ж заснула.