Глава 3

Анна здригнувшись прокинулася, навіть не зчулася як задрімала сидячи. В купе як і раніше вона була з останнім пасажиром, який тихо спав. — Це краще, ніж було б навпаки. 
Чоловік прокинувся, майже перед самим під’їздом до Яремча. Сонно сівши, поправив одяг і потерши сонні очі, пильно глянув на дівчину. 
Краєм ока Анна бачила усе, тому продовжувала читати книжку, але  поставила на паузу плеєр. 
— Синьйорино, ти мене чуєш? — Допитувався серйозно чоловік. 
Анна зняла один навушник, невдоволено глянувши на чоловіка. 
— Я вас слухаю. — Холодно кинула. 
— Де ми? — Не зводив з неї погляду чоловік. 
— В поїзді. — Відмахнулася Анна. 
— Дуже цінна інформація. — Холодно фиркнув чоловік й піднявся. 
Анна приховала посмішку, й вирішила сказати цьому нахабі де вони. 
— Через дві зупинки Яремче. 
Пильний погляд цього чоловіка бентежив дівчину.  
— Дякую. — Без емоцій кинув він і подався з купе. 
Дівчина з полегшенням зітхнула. Швидко вставши забрала свою куртку та валізу з сумкою, зі свого білетного місця. Адже ще якихось пів години, і вона покине компанію цього чоловіка. Він не зробив їй наче нічого поганого, але чомусь хотілося втекти від нього. Присіла назад, але різко схопившись одягла куртку, сховала свій телефон в кишеню з навушниками, й покинула купе. Не бажала більше перетинатися з цим нахабою. Краще зачекати в тамбурі. 
Нарешті поїзд зупинився, першою вистрибнула з нього, й подалася на вокзал шукати таксі, адже їй ще добиратися, в село Поляницю, до пані Орисі, в якої забронювала собі номер. На дворі вже пізній вечір, і знову пішов лапатий сніг. Красиво наче в казці, тільки холодно дуже. 
Анна розгублено зупинилася, адже жодної таксівки. Погляд пробігся по узбіччі, нагорнуті намети снігу, дорога ледь розчищена. Розгубилася, зрозумівши, що легкові авто тут навряд чи проїдуть. 
Набрала пані Орисю, та її телефон поза зоною. — Це якийсь жах. Про себе подумала дівчина. Не те, що особисте життя не складалося, то ще й відпочинок не вдасться. Достатньо, що дорогу сюди, вже зіпсував джентльмен на підпитку. Через нього не відпочила, ще й нерви попсувала. 
— Ти на когось чекаєш? — Почула поруч знайомий голос.  
Не повіривши собі оглянулася. До неї наближався останній пасажир. На мить закрила очі. — Що йому потрібно? Раптом стало моторошно. На дворі майже ніч, і вони у двох тут практично одні. А раптом він якийсь ненормальний?  
— Так, принца на білому коні. — Різко відмахнулася. Хотіла якнайшвидше позбутися компанії цього причепи. Хоч залишатися на одинці теж було лячно. 
— По таких заметах навряд чи приїде. — Без емоцій констатував чоловік, зупинившись поруч. — За мною, зараз дядько приїде, він ще має забрати одну дівчину звідси, хочеш і тебе підвеземо. 
— Дякую! — Невдоволено відмовилася, вдивляючись у темряву, у пелені лапатих сніжинок. 
Чула як чоловік хмикнув. Поруч пронеслася хмара чи то диму, чи то пари з приємним ароматом лісових ягід. Оглянулася чоловік палив Айкос.  
— Не спіши відмовлятися, синьйорино. — На дворі ніч, зима, і ледь не дика природа навколо. Тут і вовки, і лиси, а часом навіть ведмеді. 
Від розповідей чоловіка стало моторошно. Справді боялася залишитися на одинці, та й з ним було не комфортно, а його пропозиція узагалі бентежила. 
— Вирішив залякати? — Роздратовано запитала Анна. 
— Зовсім ні. — Чоловік пильно дивився на неї. — Навпаки пропоную допомогу. Бачиш хурделиця розійшлася, а вокзал зараз закриють. Замерзнеш тут до рання.