Глава 1

— Чого нахмурилася, красивая? — Клацнула пальцями, перед очима замисленої Анни, чорнява циганка. У красиво зав’язаній квітчастій хустині з парчею, та кольоровій, довгій сукні. — Щасливою будеш! Щасливою! — Наголосила. — Щастя тебе чекає, щастя. 
Анна посміхнулася покинувши роздуми, того спекотного літнього дня, де циганка так солодко співала їй про щастя. — Де ж воно, те щастя? Вже тридцять, а щастя навіть на горизонті не видно. — З понурим обличчям, розмірковувала дівчина поїжившись від раптової прохолоди. За офісними вікнами на повну розійшлася зима. Дмухаючи на людей вітром, холодом та хуртовиною, замітаючи вечірню столицю.  
Анна дивилася на нічне засніжене місто, з висоти двадцятого поверху. Все потонуло у вогнях та снігу. Кругом красиво і так святково. Тільки на душі у дівчини оселився смуток. Вже два роки одна, а так хотілося тихого сімейного щастя.  
Після останніх відносин, побоялася більше будь з ким починати стосунки. Ще досі було соромно. Її тодішнє щастя, виявилося одруженим, ще й з трьома дітьми. Його дружина заявилася до неї на роботу, осоромивши при всіх. Довелося шукати нове місце праці, і ще довго відходити від шоку. Вона ж не знала, що він одружений, та кого це цікавило? Засуджували всі.  
Єдине на, що зважувалася — це переписування в соцмережах, і то була прискіпливою у виборі прихильників, вже нікому не вірила. 
— Ань, ти чому там зависла, іди до нас. — Гукала Ірина. 
— Іду. — Лиш відмахнулася. 
Туди де кликала Ірина, на повну кипів корпоратив, який вирішили відсвяткувати в офісі. Анна не дуже бажала йти на це свято, але аби не бути білою вороною, погодилася. Тепер втекла від всіх, адже уникала неоднозначних поглядів чоловіків, які вже були під дією алкоголю. Багато дівчат вже покинуло вечірку, мабуть, їй теж пора. Ще ж потрібно валізу скласти. Завтра о десятій виїзд. Зітхнула. — Ну нарешті. Хоч відпочину від всього. 
— Анно! — Почула неподалік голос захмелілого шефа. 
На мить закрила очі. — Тільки його тут не вистачало. 
— Ти чого, від всіх втекла? — Допитувався наближаючись Віктор Андрійович. — Горда дуже? 
— Розмовляла з коханим,  телефоном. — Навіть не моргнувши, обманула Анна.  
Вся напружилася, адже шеф зупинився за спиною, з недовірою перепитавши. 
— Та невже? А по офісу чутки ходять, що ти в активному пошуку?!! — Прохрипів по заду шеф.  
— Вже ні. — Стривожено відступила від чоловіка. 
— Ми могли б... — Почав шеф. 
— Не могли б. — Перебила його Анна. — Вибачте, Вікторе Андрійовичу, мені пора. Мій хлопець, має під’їхати з хвилини на хвилину. — Задкувала від шефа на вихід. — Щасливо залишатися. — Вистрибнула з задушливої кімнати, поспішно подавшись до себе.  
Одягла швидко плащ, схопила сумочку, та квапливо подалася на вихід. Заспокоїтися вдалося лиш у ліфті. Боялася свого шефа, він теж одружений, та походеньки наліво собі не забороняв. Після останніх стосунків, на дух не переносила одружених чоловіків, які дозволяли собі стрибнути в гречку навіть не замислюючись. Відчувала до них відразу.